Тема Петербургу у петербурзьких повістях О

20 Февраль 2014 →

Тема Петербургу у петербурзьких повістях О.С. Пушкіна і М.В. Гоголя

ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1. ПЕТЕРБУРГ У ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ О.С.ПУШКІНА……………. 5

1.1. Віршові повісті О.С. Пушкіна «Єзерський» та «Будиночок у Коломні» як пролог до «Мідного вершника»………………………………………………………………….5

1. 2. Схрещення образів – символів та їх значення у поемі «Мідний вершник»

О.С. Пушкіна………………………………………………………………………………7

РОЗДІЛ 2. М.ГОГОЛЬ ЯК АВТОР ПОРТРЕТУ БЕЗЖАЛЬНОГО МІСТА…………10

2.1. Гоголівська метонімія у петербурзьких повістях ………………………………...10

2.2. Ідеї конфліктності людини і міста у петербурзьких повістях М.В.Гоголя……...14

ІІІ. ВИСНОВКИ………………………………………………………………………….16

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………………..18

ВСТУП

Створення нової столиці Росії - Петербургу - було закономірним актом, який проводив Петро І, політики європеїзації Росії, ліквідації економічної і культурної відсталості, завоювання «нації, що піднімалася», достойного їй місця в системі європейських держав. Велика полтавська перемога 1709 року над арміями шведського короля Карла ХІІ ознаменувала вихід російської держави на арену міжнародної політики.

Символом нової Росії і починала ставати столиця біля моря. Протягом століття важкою працею народу було створено чудо-місто, яке виросло в гирлі Неви на колишньому болоті та стало втіленням майбутньої долі Росії.

З кожним десятиріччям воно все більше набувало значення «вікна в Європу» - розширювався торговий порт, виростала могутність міста – військової морської фортеці. Петербург утверджувався як політичний, культурний і економічний центр на півночі Європи.

Нова російська література, що формувалася у післяпетровський час, не могла оминути цю тему. Перший образ міста був створений Василієм Тредіаковським. У 1753 році у зв’язку з п’ятдесятиріччям заснування нової столиці поет написав оду «Похвала Ижерской земле и царствующему граду Санкт-Петербургу». У ній славиться велич Росії. Петербург прославляли російські поети 18 – початку 19 століття – Г.Державін, К.Батюшков та інші. О.Радіщев утілив важливу в історії міста подію: відкриття на Сенатській площі у 1782 році пам’ятник Петру І, створений французьким скульптором Фальконе. У «Листі другові, що проживає у Тобольську» він роз’яснив символіку мідного вершника, дав історично точну оцінку складної і суперечливої діяльності Петра І., надавши проблемі гострополітичного, філософсько-історичного характеру.

Рубежем у розробці і втіленні теми Петербургу стала творчість О.С. Пушкіна, який створив цілісний і завершений образ міста. Поет описав його духовне начало, надав місту самостійного буття: показавши тихим і спокійним, то повним паводків і лиха. Створений ним багатозначно символічний образ російської столиці, владно увійшов у російську літературу [7]. Першим, хто втілив у своїх творах художні відкриття О.С. Пушкіна в історичному, соціальному і філософському трактуванні теми Петербургу, був М.В. Гоголь.

До О.С.Пушкіна твори на цю тему мали описовий характер. Оспівувалася краса столиці, повідомлялися ті чи інші моменти її історії, побуту, культури, знаменні події – повені, пожежі… Віддавалася шана Петрові І як засновнику міста.

О.Пушкін-реаліст створив образ сучасного Петербургу, пояснивши його буття, минуле та сучасне як столиці російської імперії з позицій історичних і соціальних, політичних і філософських.

Актуальність: у час новітніх технологій, розвитку мегаполісів важливою залишається проблема великого міста і особистості, з її болями та стражданнями, захопленнями та розчаруваннями, радощами та перемогами. Зазнаючи впливу міста, людина часто стоїть перед вибором, і не завжди він є правильним. Тому важливо допомогти сучасній молоді зорієнтуватися у звабливому, цікавому, спокусливому і водночас небезпечному вирі сучасного міста.

Отже, мета мого дослідження – прослідкувати, як зображено бачення теми Петербургу у петербурзьких повістях О.С.Пушкіна та М.В.Гоголя. На основі текстів даного циклу виявити характерні особливості теми Петербургу у О.С. Пушкіна та М.В.Гоголя та встановити, які прийоми використовують письменники для розкриття цієї теми.

Завдання:

дослідити петербурзькі повісті О.Пушкіна та М.Гоголя;

порівняти образ Петербургу у творчості О.Пушкіна та М.Гоголя;

виявити методи впливу на формування світогляду героїв;

визначити роль міста у формуванні морально-етичних принципів людини.

Методи дослідження: аналіз результатів творчості, системно-структурний.

Матеріали роботи можуть бути використані на уроках літератури, історії, психології, для проведення позакласних заходів.

РОЗДІЛ 1

ПЕТЕРБУРГ У ПОЕТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ О.С.ПУШКІНА

1.1. Віршові повісті О.С. Пушкіна «Єзерський» та «Будиночок у Коломні» як пролог до «Мідного вершника».Декілька поколінь дослідників, розглядаючи петербурзьку тему в російській літературі, наполегливо і категорично запевняли, що ввів її М.В.Гоголь. Цикл повістей «Невський проспект», «Записки божевільного», «Портрет», «Ніс», «Шинель», здавалось, переконливо підтверджували це. Саме Гоголь, глава «натуральної школи» в російській літературі ХІХ ст., зробив Петербург головним героєм своїх повістей, та ця тема була розроблена і художньо втілена до нього у жанрі петербурзької повісті О.С.Пушкіним.

Історія жанру петербурзької повісті починається з «Мідного вершника». Пушкін як першовідкривач жанру створює образ Петербургу як образ-символ, пов'язує тему столиці і її пересічних жителів з темою Петра Великого. На думку критика Г.П.Макогоненка, прологом до «Мідного вершника» були віршові повісті Пушкіна - незакінчена «Єзерський» та «Будиночок у Коломні». Петербург постав у новій іпостасі, а головним атрибутом його був «дух неволі» [7]. Саме в ньому, в місті Петербурзі, були сфокусовані сили, які формувалися із кривдників, що проживали в центрі столиці і визначали її суть. У поемі «Будиночок у Коломні», мабуть, як ні в якому іншому творі, О.С. Пушкін не виражав з такою відвертістю свій естетичний ідеал – зображати звичайне в російському житті. Поет із запалом смакує подробиці побуту і життя своїх героїв – звичайнісіньких обивателів Коломни, що на околиці Петербургу. В «Єзерському» Пушкін знову відстоює право і обов’язок поета відображати життя звичайних людей. Право поета описувати звичайне Пушкін утверджує у жанрі петербурзької повісті – спочатку віршованої, а потім прозової. Тема Петербургу і розкривалась як відображення життя звичайних людей. З першою петербурзькою повістю «Будиночок у Коломні» пов’язана не тільки розпочата і незавершена поема «Єзерський», але й «Мідний вершник». Цей зв'язок і в тематичній близькості – події відбуваються у Петербурзі, а герой – бідний чиновник Євгеній, «просто гражданин столичный», мріє пов'язати свою долю з коханою дівчиною, яку, як і героїню «Будиночка у Коломні», звати Парашею. Ця близькість свідомо підкреслена, тому поет і поселяє Євгенія у Коломні, а його кохану називає Парашею і відтворює біографію нової Параші за моделлю героїні «Будиночка у Коломні».

Петербурзькі повісті («Мідний вершник» і «Пікова дама») писались з позицій, завойованих у процесі художнього дослідження народної війни за свободу. Поет розширив можливості реалізму при поясненні теми людини та суспільства, у розкритті структури кріпосницької держави. Ось чому від показу побуту околиць Петербургу «Будиночка у Коломні» О.С. Пушкін приходить до розкриття побуту міста.

Його величаву та сувору красу поет оспівав у «Мідному вершнику», зобразивши дволикість Петербургу.

В основі поеми «Мідний вершник» – реальна подія: паводок 1824 року, навколо якого і будується розповідь про минуле і теперішнє Петербургу. Ми бачимо контрастні описи міста під час паводку, який даний в образі-символі бунтівливої, руйнуючої все на своєму шляху Неви. Образ Петербургу в поемі масштабний, тому що він несе в собі символічний характер, як і образ-символ Петра І.

Поема відкривається «Вступом», в якому образ міста займає домінуюче місце, який вартий уваги складової образу столиці - його зв'язок з образом Петра І. Сміливість і мудрість імператора полягає у відчутті історичної необхідності «прорубати вікно» в Європу і зв’язати з Росією торгівлею і просвітництвом. Закладений при житті Петра Петербург став дивним містом, пам’ятником, але не тільки Петру І, як часто пишуть історики, і тому, хто сміливо запланував його, і народу-будівнику, що створив це місто. Образ-символ Петербургу розкрив глибоку думку Пушкіна про найбагатші можливості народу. Ось чому величне місто є головним героєм пушкінської поеми. Це відразу відчув В.Бєлінський: «Настоящий герой ее – Петербург. Оттого и начинается грандиозною картиною Петра, задумывающего основание новой столицы, и ярким изображением Петербурга в его теперешнем виде» Завершується «Вступ» віршами, що посилюють узагальнюючий сенс образу-символу міста.

Потім безпосередньо і починається петербурзька повість, сюжет якої – життя і загибель жителя столиці, маленького чиновника Євгенія. Змінюються обриси міста – образ-символ набуває ще більшої масштабності: воно виступає як твердиня самодержавства. Столиця Росії, створена народом, обернулась ворожою силою для нього самого і для окремої людини. З'являються темні фарби, які тривожать уяву: Нева стала грізною і віщує нещастя. У цьому похмурому місті і жив Євгеній. З розповіддю про нього повніше буде розкриватися місто своєю ворожістю до людей. Картини парадного і святкового Петербургу змінюються описом бідних кварталів столиці, Коломни, околиць Васильєвського острова. Ворожість Петербургу як оплоту самодержавства людині з особливою жорстокістю проявляється не тільки під час паводку, але й після нього: Євгеній стає бездомним. Природа стає іншою, такою ж похмурою і грізною, як і столиця.

Імперія перетворила своїх підданих у тих, хто мав бити їй чолом, і дозволила їм лише право мовчазного ремствування, право виражати свої скарги суддям, які ніколи їх не почують. У двох обличчях міста і двох обличчях Петра – великий російський діяч і самовладний імператор – і розкривалась пушкінська думка про ворожість столиці для народу і людини. А вона ж створена була генієм російського народу.

1. 2. Схрещення образів – символів та їх значення у поемі «Мідний вершник»

О.С. Пушкіна.

Мідний вершник Пушкіна – образ-символ. Петро і кінь складають трагічну єдність. Важливу роль у поемі відіграє образ-символ паводку бунтівливої Неви. Стихія – Нева з її паводками, ворожістю до того, хто закував її у граніт, відібрав свободу – відчуває злість до Петра І – засновника міста. Стихія ворожа до нього. Саме їй він протистояти не зміг. Паводок – це бунт, і направлений на граніт у підніжжя Петра. Цю думку Пушкін реалізує в образі-символі Неви, який став стрижневим у петербурзькій повісті. Образи-символи і насичена тривогою лексика створювали грізну музику трагічних подій. Та Євгеній морально перетворюється в момент схрещення всіх силових ліній образів-символів: міста, паводку і Мідного вершника. Пройшов рік після стихії, і місто знову повернулося до Євгенія своїм ненависним лицем столиці імперії. У статуї Петра І герой побачив не просто Кумира, але й упізнав кривдника і напасника. Стихія непокори захоплює все єство Євгенія. Ображений починає бунтувати проти кривдника, тобто, проти імператорської влади. Євгеній наважується погрожувати. І ця погроза страшна для самодержця, бо він розуміє, яка сила прихована у цій протестуючій людині. В цьому полягає одне із головних значень символу бунту, як і визначення Євгенія безумцем, що, на думку Пушкіна, - «неравный спор». Протест одного проти могутності влади самодержавства – божевілля з точки зору здорового глузду, але це святе безумство. Суттєвим в ідейному плані є фінал поеми: переслідування бунтівника Мідним вершником. Коли Євгеній сказав злісно «Ужо тебе!..», обличчя царя запалало гнівом, він зірвався зі скелі і погнав бунтівника, простягнута рука імператора була караючою рукою міста і, відповідно, влади.

Мідний Вершник, який скаче Петербургом, – символічна фантастика. У повісті «Пікова дама» ця фантастика знайде ще більш узагальненого вираження.

Окрім Євгенія, у місті-столиці багато безумців. У обрусівшого німця – офіцера Германна - народжується дика жага до грошей, яка штовхає його на мерзенну неправду і злочин. Він терпить крах у своєму безумному бажанні виграти півмільйона і потрапляє у божевільню. Молоді дворяни-офіцери також щоночі грають у карти чи танцюють до ранку…Порожнє, бездуховне і безглузде життя петербурзької аристократії. Вона захоплюється творами містика Сведенборга, повторює казки про легендарного Сен-Жермена, вірить у привиди і чудодійні карти. А чи можна вважати нормальним життя старої графині, яка вижила з розуму на старості років чи її вихованки Єлизавети Іванівни? А чи не є безглуздим життя глави товариства багатих гравців Чекалинського? Пушкін послідовно ставить Германна і Євгенія у подібні ситуації, виявляючи таким чином несхожість їхніх моральних принципів. Германн та Євгеній у момент життєвої кризи не можуть вистояти у трагічному поєдинку із життям у Петербурзі. Їх об’єднує мотив божевілля як вираження трагічного краху людського життя.

У петербурзьких повістях Пушкін показав, як гроші стали силою, що визначає поведінку людей, все їхнє безглуздо-примарне життя. Саме ця страшна невидима сила надавала подіям і вчинкам жителів столиці якийсь фантастичний колорит. Назви повістей теж полісемантичні та символічні. «Пікова дама» - це не просто гральна карта, це і стара графиня, і символ долі. «Мідний вершник» - не тільки монумент Фальконе, це і Петро І, і його історична справа.

У «Мідному вершнику» та «Піковій дамі» і був остаточно створений новий у літературі образ Петербургу – столиці імперії, міста з оманливо-абсурдним життям, міста фантастичних подій, ідеалів, міста, яке штовхає людину у прірву, нівечить їхні почуття, бажання, думки, їхнє життя. Сліпу і дику владу міста над людиною Пушкін пояснив соціально.

РОЗДІЛ 2

М.ГОГОЛЬ ЯК АВТОР ПОРТРЕТУ БЕЗЖАЛЬНОГО МІСТА

2. 1. Гоголівська метонімія у петербурзьких повістях.

У другій половині 1834 року М.В.Гоголь виявився готовим самостійно розпочати художнє дослідження Петербургу з тієї висоти, якої досягнув

О.С. Пушкін, але петербурзькі повісті Гоголя продовжили те, що розпочав Пушкін, поглиблюючи теми, мотиви і стилістику, відкриваючи нові сторони столиці, її соціально окреслених мешканців, тих пружин поведінки людини, які породжені самодержавно-чиновницькою державою.

Найбільш пушкінською є повість М.В.Гоголя «Невський проспект». Поетика твору, яка дає читачеві ключ до розуміння його глибокого змісту, своєрідно сфокусована у змісті. Герой – центральна вулиця, що символізує місто Петра. Невський проспект - соціальний портрет столиці чиновницької держави. Дії або проходять, або зав'язуються на ньому. Саме цей принцип - оголення ідеї конфліктності людини і міста, соціально конфліктних відносин жителів столиці – був уперше створений ще О.С.Пушкіним. М.В.Гоголь чуттєво ставився до пушкінських відкриттів, володів чудовими здібностями розуміння і розгадування таємної музики істини, яку він добув із поетичного зображення звичайнісінького.

Гоголь підкреслив, що чиновництво - головний ворог нації і народу. Воно винувате у всіх бідах Росії. Особливо небезпечне воно у столиці.

Образ безликого чиновництва - соціально узагальнений портрет тієї сили, яка у своїй масі втілює владу, уособлює столицю. Джерело цієї всеросійської влади Гоголь створив за допомогою творчо розробленої метонімії [8].

У метонімії Гоголя поетично-конкретно реалізувалась та істина, яку письменник добував із «звичайного» життя: у чиновницько-бюрократичній державі розуміння людини замінено чином. Частина туалету, тіла, речі, що належать даному соціальному типу, мундир, ботфорти, фрак і навіть вуса, бакенбарди заміщають ціле – чиновників, офіцерів, їх дружин. Гоголівська метонімія розкриває бездуховність чиновницького світу і безликість кожного члена цього соціального прошарку Петербургу.

Характерно, що Гоголь не тільки розвивав образ Петербургу-столиці, але й освоював характерну пушкінську метонімію. Зокрема, у сцені повісті «Пікова дама», де Германн спостерігає за гостями, що збираються у графині, Пушкін розкриває аристократичний світ як зібрання безликих манекенів, у якому володарює не людина, а чин, стан, багатство. Пушкін створює тут сатиричну узагальнену метонімію: «Улица была заставлена экипажами. Из карет поминутно вытягивались то стройная нога молодой красавицы, то гремучая ботфорта, то полосатый чулок и дипломатический башмак». Неможливо не помітити, що перед нами в мініатюрі майбутня гоголівська метонімія – «легкий как дым башмачок молодой дамы», «щегольский сюртук с лучшим бобром», людина, «несущая превосходные бакенбарды», дама, «несущая пару хорошеньких глазок» [1,2].

Гоголь, освоюючи створений Пушкіним образ Петербургу, не міг не помітити, не зрозуміти, не оцінити пушкінську метонімію. Створюючи свою метонімію, він посилив її сатиричність, наділив її гіперболічністю, забарвив зображуване нещадною іронією. Гоголівська метонімія вже у повісті «Невський проспект» виявилась обдарованою здібністю до великих узагальнень, а у повісті «Ніс» доведена до символу.

Невський проспект – лише красива маска напівбезумного міста, суть якого розкривається у сюжетах і характерах петербурзьких повістей. Майор Ковальов одного разу вранці виявляє, що його ніс щез, але потім ця частина тіла знайшла особисте життя. Гротескна історія про ніс, який відокремився і загордився, не тільки висміює притаманні жителям столиці чинопочитання і кар’єризм, але й збагачує образ міста новими фарбами. Ніс стає представником усього зовнішнього життя і понять про особистість і її гідність. Він замінив усе обличчя і сам став обличчям, але у більш широкому значенні, наприклад, як начальник у повісті «Шинель», який принижує Акакія Акакійовича, називається «значительное лицо». У повсякденному житті городян Петербургу Гоголь відмічає абсурдні риси, а в їхніх душах – поєднання потворного і смішного.

Закономірним у петербурзьких повістях було зображення письменником служителів мистецтва, бо Петербург був центром культури, містом художників. Герой повісті «Портрет» художник Чартков, ставши багатим, знаходить можливість займатися високим мистецтвом і не думати про заробітки. Та влада золота виявилася сильнішою за ідею творчості. Наскільки примножуються його статки, настільки зменшується його талант. Коли Чартков розуміє, що із-за жадібності втратив найголовніший скарб, він зі злістю і заздрістю знищує шедеври мистецтва, а сам у безумстві і гарячці помирає. Гоголь поряд із соціальними мотивами (він називав Петербург містом «киплячої меркантильності» [8] ) у повісті першочергову роль надає мотиву диявольської спокуси. Адже такі факти траплялися у столиці дуже часто: «Там честный, трезвый человек делался пьяницей…там извозчик, возивший несколько лет честно, за грош зарезал седока» [2].

У петербурзькій повісті «Записки божевільного» герой – титулярний радник Поприщин – породження безумного чиновницького столичного суспільства і одночасно її жертва.

Гоголь обрав об’єктом художнього дослідження добре знайомий йому тип петербурзького негідника: Поприщин знаходиться в одному ряду з Пироговим («Невський проспект») і Ковальовим (повість «Ніс»). Поприщина мучає питання особистої цінності. Так як за ним ніяких чеснот ніхто не спостерігав, він повинен був доказати це сам собі. У записках головний герой розмовляє із собою. Ось, наприклад, зауваження: «Что это за бестия наш брат чиновник! Ей-богу, не уступит никакому офицеру: пройди какая-нибудь в шляпке, непременно зацепит». Багато суджень Поприщина здаються нікчемними і грубими, але саме такою повинна бути, як він вважає, інтонація незалежної людини. І якщо в інших петербурзьких повістях нікчемність і трагізм, як фарби цього світу, виступають розрізнено і складно сполучаються у розповідній інтонації автора, то у «Записках божевільного» майже у кожному нікчемному слові героя чутно трагізм його намагання усвідомити себе людиною. «Вы еще смеетесь над простаком, но уже ваш смех растворен горечью», - писав Бєлінський про «Записки божевільного». Поприщин задумався про важливі суспільні питання і побачив, що у світі торжествує несправедливість. «Все, что есть лучшего на свете, все достается или камер-юнкерам, или генералам. Найдешь себе бедное богатство, думаешь достать его рукою, - срывает у тебя камер-юнкер или генерал» [2]. Нова «небезпечна» думка все більше оволодіває Поприщиним. Він намагається зрозуміти, чому існує такий порядок, в якому звання замінює людину, а саме по чину віддаються почесті, щастя і багатство. Поприщин відмовляється визнати якийсь сенс у званнях і чинах. Так він у своєму запереченні безглуздого обожнення чину і звання відкрив «крамольну» думку – всі люди рівні.У цій сцені торжествує пушкінське начало. Визнання несправедливості існуючого порядку обновляє людину, відкриває приховані резерви особистості, очищає її від скверни непристойності. Поприщин заговорив вільно. Але заперечення нерівності у російській державі - безумство. І дійсно, для свого середовища відступник Поприщин стає божевільним. Він відчув себе Людиною і зрозумів, що немає потреби принижуватися перед начальством. Побачивши начальника департаменту, тримається вільно, незалежно і навіть подумав: «Какой он директор? Он пробка, а не директор. Пробка обыкновенная, просто пробка, больше ничего. Вот которою закупоривают бутылки» [2]. Читача не може не схвилювати, що у Поприщина – лакея і негідника - народилось почуття незалежності та достоїнства. Серед цих нісенітниць систематично викладаються розумні і нещадні думки про звичаї не божевільні, а російського столичного суспільства. Гнівно говориться про вищі кола чиновництва, що підпирають престол. І все це пише той безумний, чиї думки, як і у пушкінського Євгенія, «прояснились». Йому відкрилось раніше невідоме, він, який жив лише інтересами своєї канцелярії, тепер став бачити далеко-далеко. М.В.Гоголь не тільки багато у чому наслідує долю Євгенія (поема «Мідний вершник»), але й сперечається з О.С.Пушкіним : він рішуче змінює ситуацію «Мідного вершника» - у О.Пушкіна бунтує доведений до крайнощів обездолений дрібний чиновник, а у М.Гоголя викриває чиновницьку владу «король», якому відкрилась істина, а не злидень - чиновник. Саме ця обставина пояснює, для чого Гоголю потрібна була асоціація з просвітительським сюжетом про короля, з очей якого знімається завіса таємничості. Тому у гоголівському бунті немає пушкінського «Ужо, тебе!..» Так різко Гоголь розійшовся з Пушкіним [8].

2.2.Ідеї конфліктності людини і міста у петербурзьких повістях М.В.Гоголя.

У Петербурзі шукачі кар’єри і грошей, прозаїчні ковальови і пирогови, співіснували поруч із щирими піскарьовими, сумирними та беззахисними «маленькими людьми», такими, як герой «Шинелі» - Акакій Акакійович. У департаменті до нього ставилися без усякої поваги і навіть не дивилися на нього, коли давали щось переписати. Там вважали, що він народився повністю готовим: у віцмундирі та з лисиною на голові, тільки переписував, не заявляючи про себе ніякою самостійною справою чи наміром. Коли він помер, то «Петербург остался без Акакия Акакиевича, как будто бы в нем его и никогда не было» [2]. Розповідь про Башмачкіна здається дійсно «вишуканою»: «и только разве если, неизвестно откуда взявшись, лошадиная морда помещалась ему на плечо и напускала ноздрями целый ветер в щеку, тогда только замечал он, что он не на середине строки, а скорее на середине улицы» [2]. Як непросто Гоголь говорить про зовсім прості речі! «Вітер» із конячої морди дає відчути той масштаб, у якому співвідноситься з оточуючим простором маленька людина. «Вітер» бере початок із гоголівської мови і легко переходить у дійсний петербурзький вітер, якого багато на сторінках «Шинелі». Він обпікає Башмачкіна і примушує шити новий верхній одяг, здуває Акакія Акакійовича зі світу, будучи як би метафорою його повністю незахищеного стану у гоголівському просторі.

Повість побудована таким чином, що непомітне життя Башмачкіна опиняється віч-на-віч з усім оточуючим його світом і навіть всесвітньою історією. У надгробному авторському слові Акакію Акакійовичу суміщаються виміри і масштаби – найменший і найбільший: він навіть не звернув на себе уваги натураліста, що роздивлявся у мікроскопі звичайну муху, але на нього звалилося також нестерпне нещастя, «как обрушивалось на царей и повелителей мира…». Так стає великим у масштабах гоголівського гуманізму найостанніший із «маленьких людей», житель міста-столиці – Петербургу. Вони абсолютно один одному чужі і наглухо закриті один від одного: петербурзький зовнішній світ і невідомий внутрішній світ Башмачкіна.

У всіх повістях дія відбувається у Петербурзі. Місто у Гоголя – не просто місце дії, на тлі якого відбуваються ті чи інші події, а активна сила, яка визначає долі його героїв. Це видно із першої повісті, з якої починається петербурзький цикл – «Невський проспект». Паралельна історія двох молодих людей – художника Піскарьова та поручика Пирогова – давала можливість Гоголю глибоко розкрити тему моральних та естетичних протиріч столичного міста, де прекрасне – лише обман, де негідний і нікчемний Пирогов насолоджується життям, а благородний мрійник Піскарьов гине. Ідеальний світ, який був створений уявою художника, не витримує зіткнення з грубою дійсністю. І навпаки, поручика Пирогова ніщо не може вивести із душевної рівноваги і нікчемного задоволення собою навіть тоді, коли його висікли після невдалих любовних походеньок. «Пискарев и Пирогов – какой контраст!.. - писал В.Белинский. - О, какой смысл спрятан в этом контрасте! Пискарев и Пирогов, один в могиле, другой удовлетворен и счастлив… Да, господа, скучно на этом свете!..» [3].

Поєднання гумору, драматизму та трагізму є характерною рисою для циклу повістей М.В.Гоголя, які прийнято називати «петербурзькими». Петербург у них постає перед нами як місто володарів «розкішних палат» і бідних хатин, в яких селились бідні чиновники, ремісники, нужденні художники. І ці два Петербурга письменник показує у складних взаємозв’язках, неначе зіштовхуючи їх між собою. Гарячка, божевілля і смерть сусідять з високою радістю служіння мистецтву – таке істинне обличчя міста, яке ховається за яскравим фасадом Невського проспекту.

ВИСНОВКИ

Петербурзькі повісті з характерним для них переплетінням гумору та трагізму, високою ліричною патетикою і сатиричним обуренням зіграли дуже важливу роль в історії російської літератури. Під впливом, насамперед, петербурзьких повістей склалася в російській літературі так звана «натуральна школа», яка підхопила гоголівські традиції у постановці гострих соціальних проблем сучасності. Основою цієї школи стала увага до тієї повсякденності, яку реакційні критики презренно називали «низькою» та «брудною», благородні гоголівські ідеї гуманізму, співчуття до страждання принижених, висока реалістична майстерність.

О.С.Пушкін створив цілісний і завершений образ міста. Він унікальний тому, що описав духовне начало Петербургу, надав місту сили самостійного буття. Воно живе своїм життям: то тихим і спокійним, то повним паводків і лиха. Образ Петербургу від повісті до повісті зазнає еволюції і разом з тим набуває своїх типологічних рис і функцій. Особливу значимість він отримує у гоголівському циклі, поєднуючи у собі всі п’ять творів, віддзеркалюючи у кожному і нову грань. Цей цикл переконливо утверджує тему петербурзької цивілізації у бюрократичних символах, відображаючи глибинне значення її зворотного боку.

Пушкін дивився на оточуючу його дійсність очима історика. Кожне нове покоління впізнавало у його творах щось цінне і близьке, тому що творчість його була звернена до майбутнього. Петербург зображений не як музейні картинки про давно минуле, а як реальне місто, і ми сприймаємо його таким, яким бачив його О.С.Пушкін у своїх творах.

М.В.Гоголь писав про чужий йому безнаціональний характер столиці: «Петербург вовсе не похож на прочие европейские столицы или на Москву. Каждая столица вообще характеризуется своим народом, набрасывающим на нее печать национальности, - на Петербурге же нет никакого характера: иностранцы, которые поселились сюда, обжились и вовсе не похожи на иностранцев, а русские в свою очередь обыностранились и сделались ни тем ни другим» [8].

М.В.Гоголь виступає першим російським урбаністом, але урбаністом свого зразка. Тут витоки пізнього імпресіонізму, і при цьому в його класичній формі. Петербург у митця - це царство чинів і речей, царство розкоші й влади, де "маленькі люди" зникають безвісти, не залишаючи про себе ніякої пам'яті.

Петербурзькі повісті О.С.Пушкіна та М.В.Гоголя у плані жанрової структури представляють собою своєрідний художній феномен, який був створений на синтезі епічних, ліро-епічних, драматичних жанрових форм.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. А.С. Пушкин. Петербургские повести. Издательство «Художественная литература», М., 1969.

2. Н.В. Гоголь. Петербургские повести. Издательство «Художественная литература», М., 1969.

3. Белинский В.Г. Полн.собр. соч., т. 7.

4. Белинский В. Г. О Гоголе: Статьи, рецензии, письма / Ред., вступ. ст. и коммент. С. И. Машинского. — М.: Гослитиздат, 1949.

5. Бочаров С. Г. О стиле Гоголя // Типология стилевого развития нового времени: Классический стиль. Соотношение гармонии и дисгармонии в стиле / АН СССР. Ин-т мировой лит. им А. М. Горького; Отв. ред. Я. Э. Эльсберг. — М.: Наука, 1976. — С. 409—445. — (Теория лит. стилей).

6. Гиллельсон М. И., Мануйлов В. А., Степанов А. Н. Гоголь в Петербурге. — Л.: Лениздат,1961.

7. Макогоненко Г. П. Избранные работы. Издательство «Художественная литература», 1987.

8. Макогоненко Г. П. Гоголь и Пушкин. — Л.: Сов. писатель, 1985.


See also:
Учебный материал
Похожие записи
  • тест метрология 1
    ООП: 260902.65 - Конструирование швейных изделийДисциплина: Метрология, стандартизация и сертификацияГруппа: бкид-1 Дата...
  • тест Мен в МП пол 3 курс студ
    Раздел 1. Общие подходы к менеджменту. 1. Английское слово «менеджмент» употребляется, когда...
  • тест КП 3
    ТЕСТЫ ПО КОНСТИТУЦИОННОМУ ПРАВУ РФ РАЗДЕЛ 1. Основы теории конституционного права. Конституционное...

Комментарии закрыты.