Література.4 тема docx

20 Февраль 2014 →

Література ,4 тема

Автор: Панас Мирний Співавтор: Іван Білик (Рудченко)

Видання: 1880 рік, Женева Літературний рід: епос

Історія написання роману Хіба ревуть воли ,як ясла повні? . Алегорія назви

Історія написання роману: Панас Мирний написав нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадячого» із почутої від візника історії про відомого на Полтавщині Василя Гнидку, який зі своїми поплічниками вбив цілу сім’ю; потім на основі нарису створив повість «Чіпка», прототипом якого був Василь Гнидка; пізніше до написання роману (розширення повісті) долучився рідний брат Панаса Мирного Іван Білик (псевдонім), в одній із редакцій твір дістав назву «Пропаща сила», а згодом — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

****

Історія написання роману : Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» академік О. Білецький назвав «будинком із багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом». Чому? Відповідь на запитання приховує історія створення цього широкого епічного полотна.

Поштовхом для написання роману став розлогий нарис Панаса Мирного «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», за основу якого взято розповідь візника про місцевого розбійника Василя Гнидку (цю історію письменник почув по дорозі до батьків на Великодні свята 14 квітня 1872 р.).

Нарис було надруковано у львівському журналі «Правда» в 1874 р. У ньому розповідається, як заможний і здібний селянин із Заїчинців Василь Гнидка організував банду й кілька літ тримав у постійному страху чотири повіти. Панас Мирний назвав Гнидку «безталанною дитиною свого віку, скаліченим виводком свого побиту», адже йому Бог дав розум і силу для добрих справ: «На все вдатний, до всього здався, чи до ремества, чи до роботи якої — його пошли, йому дай. Сам чоботи шив, у млині знав діло, і стрілець з його запаленний був!» 

У нарисі Панас Мирний розглядає людину як сукупність суспільних відносин, але Іван Білик порадив братові інший погляд: «Прочитай ще раз “Чіпку” — і ти побачиш, що життя, виведене в повісті, жахливе. Але хіба ж теперішнє життя не являє собою нічого, крім п’янства, дурості, заздрості, розбою, вбивства?» Критик переконував брата, що суспільство тримається не на грішниках, а на святих, «воно тримається людською сутністю людини, а не звірячою. Звіряча сутність — злочини — лише є протестом проти мерзенного устрою людської сутності. Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Йов)». Так метафора з біблійної Книги Йова, яку підказав Іван Білик, стала назвою майбутнього роману.

У листопаді 1872 р. Панас Мирний закінчив повість «Чіпка» — першу редакцію майбутнього роману, напи’ сану на основі нарису. Згодом письменник відгукнувся на заклик брата створити «народний роман на основі щирого реалізму». Сам Іван Білик також долучився до роботи над новою версією твору. У романі переплелися два художні підходи — публіцистичний (Іван Білик віддавав перевагу соціальному аспекту) і суто художній (Панас Мирний). Тому в історії української літератури обох братів Рудченків уважають співавторами твору. Під час доопрацювання задуму автори все більше загли’ билися в історію, унаслідок чого й з’явилися ті «прибудови», про які писав академік О. Білецький. Після переробки повість стала широкоформатним, панорамним, реалістичним романом, час дії у якому сягає від катерининських часів до пореформених 1860′х років.

Через сумнозвісний Емський указ 1876 р. роман зумів надрукувати Михайло Драгоманов тільки за кордоном — у Женеві в 1880 р. на кошти українських громад. Після виходу твір відразу потрапив до списку книжок, заборонених у Російській імперії. Уперше легально роман було опубліковано в 1903 р. в журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила».

****

 Історія написання роману      Реформа 1861 р. та її наслідки привернули особливу увагу Панаса Мирного. Гнітюча атмосфера кріпосницької дійсності спонукала письменника до викриття її антигуманної суті, виняткової жорстокості.      Найважливішим для себе Панас Мирний вважав змалювання в художній літературі пореформеної доби — «голодної волі» для селянства. У художній творчості письменника проблеми, пов'язані з життям українського селянства в пореформений період, стали центральними, їх літературна реалізація привела до появи цілого циклу творів, який становить кращу частину прозової спадщини письменника.      На весну 1872 року припадає задум Панаса Мирного написати великий твір про життя українського селянства до і після скасування кріпацтва. Прискоренню написання твору сприяли і певні обставини.      Минуло кілька місяців від того, як Панас Якович, двадцятидвох річний юнак, перебрався в Полтаву — зовні тихе, «благословенне» губернське місто. Та внутрішньо воно жило, як і вся країна, напруженим очікуванням революційних бур і змін. Відгомін свіжих подій у Парижі — поява та загибель Паризької комуни — непокоїв передову молодь, привертав її посилену увагу до соціальних проблем, викликав рішуче заперечення непривабливої напівкріпосницької дійсності.      Працюючи в казенній палаті, письменник не мав достатньої можливості знайомитись із життям, побутом, думами селянства. А службові поїздки, хоч і обтяжливі, давали багатющий матеріал для творчості.      Весною 1872 року Панас Мирний перебував у службовому відрядженні. Під час поїздки з Полтави до Гадяча хлопчик-візник розповів Мирному жахливу історію селянина Василя Гнидки, який вирізав сім'ю заможного козака, та що був засуджений до каторжних робіт.      Особа Гнидки особливо зацікавила митця як «дуже цікавий суб'єкт» як задля етнографа, так І психолога. «Далі я вже не пам'ятаю.— писав він у «Подоріжжі од Полтави до Гадячого»,— що ми балакали з маш-таліром; знаю тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку розгадати його чудовну появу».      Панас Мирний, задумуючись над вчинками цієї людини, робить висновок: «На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту,— пригніченого усяким панством...— де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні. Де одно загнива, там починається інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому, гірке воловодіння з цвіллю. І от починає воно боротьбу за своє місце за життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім свою утіху, пораду для свого серця».      Почутий письменником випадок з життя ліг в основу повісті «Чіпка», над якою він працював протягом літа й осені 1872 року. Описаний цей випадок і в його нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого».      Повість «Чіпка» — перша редакція майбутнього великого соціально-економічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», де автор зосередив головну увагу на постаті центрального героя твору — Чіпки Варениченка. В повісті ще не були чітко окреслені сюжетні ходи — історичні екскурси, розповіді про земство, царський суд, досить побіжно змальовувалося життя селян: Максима Ґудзя, Явдохи, Грицька, Христі.      Панас Мирний, здійснюючи намір показати, як соціальні умови руйнують особистість, творять із чесних людей «пропащу силу», описував історію життя свого героя шляхом художнього узагальнення. Митець так добирав життєвий матеріал і на цій основі так його переосмислював, що створені ним картини стали достовірним художнім відтворенням епохи панування феодалізму, жорстокого гноблення народу і зародження стихійного протесту знедолених.      Закінчивши повість, Панас Мирний надіслав її для рецензування братові Івану Білику — відомому українському критику, який прихильно, доброзичливо, але й вимогливо поставився до оцінки твору, висловив ряд слушних зауважень.      Одержавши рецензію на початку 1N 1.4 року, Панас Якович переглянув текст повісті, виправив деякі суперечності в образі головного героя, дещо деталізував, накидав штрихами нову сюжетну лінію про Грицька тощо. І відклав на певний час: за своїм творчим принципом: «Нехай вилежиться та достигне, як та овоч на дереві». Коли ж навесні того ж року він знову повернувся до твору, то почав писати заново — розгортати повість у багатоплановий соціальне—психологічний роман, який назвав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».      Твір зазнав ще двох редакцій, що велися головним чином по лінії поглиблення окремих образів та ситуацій, ще двічі пересилався за маршрутом Полтава — Житомир (саме там жив тоді І. Білик), а потім був начисто переписаний, читався серед київської творчої інтелігенції і, нарешті, в листопаді 1875 року був поданий до цензури, яку порівняно швидко і щасливо пройшов.      Панас Мирний вирішив видавати роман під прізвищами обох авторів, адже Іван Білик в процесі роботи над книгою виступав не лише як критик і порадник, а й як співавтор.      Але далі над романом повис якийсь фатум. Почалося з того, що київські друкарні твір чомусь не взяли. Можливо, вони були перевантажені. Коли нарешті домовилися про друк у Петербурзі — цим питанням займався композитор М. В. Лисенко, — то виявилося, що цензор у поспіху не поставив свій підпис на кожному аркуші рукопису. Роман повертається в Київ, розшукують звільненого з роботи цензора. Той підписує рукопис, і роман знову іде до Петербурга. Друк його почався тільки наприкінці травня 1876 року. І тут по цензурних відомствах пройшов горезвісний циркуляр від 5 червня 1876 року про заборону українських видань, який і припинив друк роману.      Прогресивні діячі України не могли дати загинути найвидатнішому творові часу. Вперше він був надрукований М. П. Драгомановим у Женеві в 1880 році, але ж відразу потрапив до списку заборонених видань і проникав до читачів у Росію таємно, як підпільна література. Поодинокі примірники перебували в нелегальних бібліотеках гуртків самоосвіти в університетах, гімназіях та інших навчальних закладах на західних і східних землях України.      Вперше легальне роман був опублікований в 1903 році у журналі «Киевская старина» під назвою «Пропаща сила».      Реформа XIX століття скасувала кріпацтво. Законодавчими актами від 19 лютого 1861 року (оголошувалися в губернських містах України з 9 до 19 березня, а по селах — пізніше) закріпаченим селянам надавалися права «цільних сільських обивателів як особисті, так і майнові», тобто права купівлі—продажу нерухомого майна, ведення торгівлі, займатися ремеслом і продавати свої вироби, підряджатися на різні роботи, а також брати шлюб і вирішувати всі родинні справи без дозволу поміщика.      Але ці права надавалися тільки після переходу на викуп, після введення уставних грамот, які складали самі землевласники-поміщики, а затверджували і вводили в дію мирові посередники, що призначалися теж з поміщиків.      Для складання уставних грамот надавався дворічний термін (він часто був і більшим), під час якого селяни лишалися тими ж кріпаками, тільки офіційно називалися тимчасово зобов'язаними.      Після введення уставних грамот поміщицькі лани лишалися у панській власності, а та земля, якою користувалися кріпаки, продавалася їм насильно. Поміщик мав повне право поміняти землю кріпакам — кращу на гіршу, що часто й робилося. Пани загарбували такі життєво необхідні для селян угіддя, як луки, випаси, ліси, водопої, щоб поставити юридичне вільних селян в економічну залежність. Норми викупних наділів залежали від місцевості: на Лівобережній Україні вони становили в середньому від 3 до 4,5 десятин на ревізьку (чоловічу) душу.      Право на викуп землі мали тільки ті родини кріпаків, що користувалися нею раніше. Дворові кріпаки, що прислуговували панам, доглядали їхню худобу, маєток, такого права не мали і виходили з кріпацької залежності зовсім безземельними, в кращому разі з садибною ділянкою.      Викупна ціна польових наділів визначалася не вартістю землі, а розмірами оброку, ціною повинностей, так, щоб поміщики з процентів капіталізованої (загальної) суми викупу одержували той самий прибуток, що й від кріпосницької експлуатації селян.      При викупі 20% викупної суми селяни виплачували безпосередньо поміщику (здебільшого на виплат з високим процентом), а 80% йшло йому через державну позику, яка мала стягуватися з селян протягом 49 років великими процентами.      Звичайно, така царська «милість» обурювала селян, спричиняла їх часті заворушення.      Налякане революційною ситуацією, наростаючим революційне) демократичним рухом самодержавство у 1864 році пішло ще на одну поступку — видало положення про земські уста поки — органи самоврядування. З самого початку ці органи буяй відокремлені від державного управління і не мали ніякого органічного зв'язку .і державним апаратом, були явною підробкою під народоправство.      За свою півстолітню історію земства зробили дещо у справі піднесення культури й побуту населення. Будувалися шляхи, школи, лікарні, до того ж земства і утримували їх, звичайно, за рахунок податного, трудового населення, додаткових здирств із нього. Члени земських управ часто вдавалися до спекулятивних операцій та обкрадання громадськості.      Спочатку земства вважалися всестановими органами, далі кількість недворянства у них відповідними законами зменшувалася, аж поки після реформи 1890 року земство не стало всуціль дворянським. Вибори до земських управ були багатоступеневими. Від селян сільська громада обирала виборщиків, виборщики — повітових гласних, гласні — повітову управу і губернських гласних, а ті — губернську управу; інші стани — поміщики, міщани — обирали гласних окремо, на своїх зборах. 

Алегорія назви

АЛЕГОРІЯ (від грец. allegoria від alios —інакший, agoreo — говорю) — один з видів іномовлення, вираження абстрактного об’єкта (поняття) через конкретний образ. 

Коли читач перегортає першу сторінку, самі собою виникають питання: «Які воли?», «Які ясла?», і лише коли закрита остання, ми починаємо розуміти значення назви.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — це біблійний вислів. Якщо волів нагодувати, вони спокійно будуть робити свою справу чи просто стоятимуть у стійлі, так і люди: якщо в них є усе необхідне, вони будуть спокійними. У якому ж значенні вживає письменник цей афоризм, що він має на увазі, надаючи своєму твору таку психологічно навантажену назву?

Після прочитання твору у мене виникла думка, що цей твір хоча і написаний про життя селян, але розрахований на більш освічену аудиторію. Про це говорить хоча б назва, навряд чи простий селянин зможе зазирнути та розпізнати підтекст назви і всього твору в цілому.

Ніщо не трапляється зненацька, трагедія Чіпки теж виникла не на пустому місці, вона — результат складної психологічної ситуації. Розумний, сильний Чіпка бачить і відчуває те, що іншим, можливо, не під силу. Він близько до серця сприймає соціальні негаразди і намагається вирішити їх можливими засобами: «Він знай говорить про неправду людську; кляне земство… лає здирщину… бідує з кріпаками, будить у них жаль…»

Якби життя народу було щасливим і вільним, якби в кожній родині був матеріальний достаток, навряд чи люди пішли б на бунт, не йшли б на розбійництво.

Роман написаний на основі народного життя, яке дуже близьке Панасу Мирному. Він постійно замислюється над соціальними негараздами, бачить їх серйозність, намагається і нам це довести.

А що ж необхідно «волам»? А те, без чого не може існувати жодна людина —хліб, щастя і, звичайно, воля: «Воля для чоловіка вільного — чарівниче слово, а для невільника — мед — п’яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії…». Прості люди готові постояти за себе, за своє майбутнє. Гомонять кріпаки, що Зібралися біля шинку з приводу чуток про те, що ще два роки треба робити на пана — народ обурений, він переповнений ненависті до експлуататорів, гнобителів: «Прокляті! Каторжні! Ні суда на вас, ні права немає… Прокляті душі!… На вас трохи такої муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!»

Письменник зобразив живих людей з їх реальними рисами. Він наголосив, що кріпосницька система, нелюдська, жорстока, не має права на існування, вона ламає долі людей, нівечить їх життя і душу: «А правда де? Де її поділи? »

І «ревуть воли» закріпачені, безземельні, маючи таке просте, таке природне людське бажання — бажання свободи. Не хочуть люди витрачати свої сили, здоров’я на багатіїв, а хочуть вони хазяювати на рідній землі, щоб росли їх діти не в неволі, у голоді, холоді, а ситими, вільними та щасливими.

Особливості полемізації та сюжету твору

Сюжет

Частина перша

Польова царівна: зустріч Чіпки з Галею.

Двужон: історія Вареника — Притики — Хруща — Хрущова.

Дитячі літа: важке дитинство Чіпки.

Жив-жив! Чіпка в наймах, потім підпасич із Грицьком у діда Уласа.

Тайна-невтайна: Чіпка-вівчар, смерть баби Оришки, розкриття таємниці про батька.

Дознався: знайомство з Галею.

Хазяїн: зростання Грицька як доброго господаря.

Частина друга

Січовик: історія села Піски (перехід козаків у хлібороби; історія родини Мирона Ґудзя).

Піски в неволі: приїзд генерала Польського до Пісок; реєстрація селян; шинкарювання Лейби; смерть Мирона Ґудзя в 99-річному віці.

Пани Польські: приїзд у Піски пані генеральші, вечірки, одруження її дочок; «котяче царство» генеральші, доведення до смерті генеральші красивою й веселою дівкою Уляною; приїзд старшого панича — поручика Василя Семеновича, пізніше — молодшого панича Степана; розростання роду панів Польських.

Махамед: дитинство й молодість Максима Ґудзя, смерть його батьків.

У москалях: служба Максима-москаля.

Максим — старшим: отримання Максимом звання фельдфебеля, одруження з Явдохою; отримання «чистої» й повернення в Піски.

Частина третя

Нема землі: звістка про те, що якийсь Луценко — справжній хазяїн Чіпчиної землі; Чіпка в Пороха.

З легкої руки: Чіпка в суді, спілкування із секретарем Чижиком, який просить хабара 50 рублів, щоб «поправити діло»; пиятика Чіпки в Пороха; повернення додому.

Товариство: знайомство й дружба Чіпки з Матнею, Лушнею й Пацюком; пияцтво; Мотря в приймах у сусідки; «пропивання» нажитого Чіпкою (крім снопів пшениці).

Сповідь і покута: сповідь Чіпки в Грицька Чупруненка й Христі; дарування снопів Грицькові; докори Матні, Лушні й Пацюка.

Перший ступінь: розробка Матнею, Лушнею й Пацюком плану пограбування хліба в пана; угода з Гершком щодо продажу вкраденого.

Слизька дорога: убивство Чіпкою сторожа; Чіпка зі своїм товариством у чорній; хвилювання Христі за Чіпку; Чіпка і його товариші на волі.

На волі: звільнення від кріпацтва піщан і звістка про відпрацювання панові ще два роки; обурення селян через їхню «дармову» дворічну працю на пана; звинувачення паном селян у «бунті»; приглушення селянського бунту становим.

Сон у руку: сон Чіпки про вбивство сторожа; докори сумління Чіпки.

Наука не йде до бука: повернення Мотрі додому; щоденна праця Чіпки по господарству; дружба Чіпки з Грицьком; чутки в Пісках про крадіжки.

Частина четверта

Невзначай свої: нічні збіговиська злодіїв (і Чіпки з його товариством) у Максима Ґудзя.

Розбишацька дочка: розмова Чіпки з Галею, з якої він дізнається про те, що Максим Ґудзь віддає Галю за москаля Сидора.

Козак — не без щастя, дівка — не без долі: Чіпка вмовляє Сидора за гроші відмовитися від Галі, виставляє всій роті могорич і домовляється з Грицьком про сватання Галі.

На своїм добрі: сватання Галі, оглядини в Чіпки; вінчання й бучне весілля; переїзд Галі до Чіпки; радісне життя молодих; дружба Чіпчиної й Грицькової родин; зведення Чіпкою нового будинку; новий промисел Чіпки (перепродування полотна).

Новий вік: нове пореформене життя; історія життя Шавкуна, який прибрав до рук цілий повіт (після смерті пана Василя Семеновича Польського); піщани поважають Чіпку як господаря; вибори Чіпки в земство.

Старе — та поновлене: обрання Чіпки в управу; компромат на Чіпку за колишні злодіяння (у нерозкритій давній судовій справі підозра за крадіжку пшениці в пана Польського й убивство сторожа); відсторонення Чіпки губернатором від управи «по неблагонадежности»; гнів Чіпки; смерть Максима Ґудзя.

Лихо не мовчить: Явдоха Ґудзь, продавши свій хутір, переїздить після смерті чоловіка до Чіпки; сварки Явдохи з матір’ю Чіпки; повернення Чіпки «до старого» (пияцтво з товариством Лушні, Матні й Пацюка); смерть Явдохи.

Так оце та правда! Чіпка і його товариство вирізає Хоменкову родину («вісім безневинних душ»); смерть Галі; повідомлення Мотрі про скоєний сином злочин у волость; арешт Чіпки; конвой Чіпки до Сибіру через Піски.

****

Основні сюжетні лінії роману: 

рід і життя Чіпки; 

рід і життя Максима Ґудзя; 

Грицько і його дружина; 

пани Польські; 

історія села Піски.

Сюжетні лінії то розгортаються окремо, то перетинаються. Усі вони розвиваються на тлі суспільно’історичних подій і тісно з ними пов’язані. Початок роману ліричний та ще й з інтригою: у першому розділі («Польова царівна») автори знайомлять нас із Чіпкою, Галею, Мотрею, але хто вони і чим живуть — ми ще не знаємо. А вже далі розповідається про батьків Чіпки, його дитинство і юність, а також про Грицька й Христю. Перша частина переважно виконує роль експозиції. 

А ось друга частина переносить читача в далеку історію закріпачення села Піски, яка в основному розвивається трьома сюжетними лініями: історія села, роду Максима Ґудзя і панів Польських. Отже, перші дві частини — це фактично експозиція й передісторія. 

Зав’язку автори подали аж у третій частині, яка починається розділом з промовистою назвою «Нема землі», — тут Чіпка Варениченко втрачає землю. Саме з цього моменту й починається напружений розвиток подій, що досягає кульмінації в епізодах реакції Чіпки на вигнання його із земства, у його духовному зламі. І відразу після кульмінації йде розв’язка — винищення козацької родини Хоменків і арешт головного героя.

Особливої уваги заслуговує друга частина роману, яка забезпечує йому панорамність, до того ж вона найбільш самодостатня. Крізь призму долі села Піски в ній показано понадстолітню українську історію. Тут ідеться про перетворення козаків на «покірних волів». Згадуються історичні події: скасування гетьманщини; гайдамаччина; зруйнування Січі генералом Текелієм, Очакова — турками; польське повстання під проводом Костюшка; запровадження Катериною ІІ кріпацтва на землях України; повстання декабристів («тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала…») і навіть революційна хвиля 1848 р., що прокотилася Європою.

Козацька слобода Піски втрачає волю. Село віддають колишньому шляхтичуполяку, який вислужився в російській армії до генерала. Селян же за принципом «поділяй і володій» ділять на козаків і «генералових».

У другій частині оповідь ведеться за законами хроніки. У ній з’являються нові персонажі, як, наприклад, останній січовик Мирон Ґудзь, чия туга за волею передалась онукові Максимові. З хроніки Пісок виринає й історія Чіпчиного батька Івана Вареника, незаконнонародженого панського сина. Час від часу оповідь набуває сатиричного забарвлення. Саме в такому ключі змальовується зверхня щодо піщанських «хахлів» і «мазеп» генеральша та її «кацапський» почет. Проте й сцени, у яких селяни принижуються перед панею, теж не позбавлені гірких сатиричних нот. Сумирність «волів» викликає в авторів роману досаду.

Співавторство Івана Білика виявилося, вочевидь, у наповненні роману історичним і суспільствознавчим змістом. Немало місця в другій частині відведено сторінкам, присвяченим трудам і дням українського селянина. Щодо персонажів, то на перший план тут усе помітніше виступає Максим Ґудзь з його баламутством, історією перебування в «некрутах» (тобто — у москалях) і потім поверненням у рідне село. Загалом друга частина сюжетно мало пов’язана з трьома іншими. «Прив’язкою» виступає та обставина, що Максим Ґудзь — батько Галі, майбутньої дружини Чіпки Вареника. Суттєвим є також вихід через ретроспекції на значний історичний часопростір.

*****

Особливості композиції. Тема. СюжетРоман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»— багатоплановий. У ньому відображено життя українського селянства упродовж кількох поколінь: від заселення південних степів, закріпачення сіл — до реформи 1861 р. та введення пореформених порядків.Провідною темою в творчості майстра прози було викриття лиха давнього (кріпацтва) і сьогочасного (напівкапіталістичної і напівкріпацької дійсності). Це питання порушено і в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».Складна композиція роману, яку академік Олександр Білецький назвав «будинком з багатьма прибудовами і надбудовами», підпорядкована меті якнайширше показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, тобто спричиняло трагедію.Своєрідність і складність композиції зумовлена винятково широкими хронологічними межами зображення життя. Роман має кілька сюжетних ліній: життя Чіпки та його родини; життя Максима Гудзя та його роду; Грицько і його дружина; пани Польські; історія села Пісок.Ці лінії на тлі суспільно-історичних подій розвиваються, перетинаються і створюють загальний сюжет твору.І композиція роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», і його сюжет підпорядковані головному завданню — розкрити соціально-психологічні мотиви протесту селянства, показати причини того, чому розумна, енергійна й здібна людина стає на шлях злочину.Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» мав ще й інший авторський заголовок — «Пропаща сила», який виник із цензурних міркувань, але цілком виражав авторську ідею. Ця назва є своєрідним ключем до розуміння і художнього задуму, і центрального персонажа твору. Ця назва містить роздуми автора про нереалізовану силу людини, яка народжена Для прекрасних справ, але яка не розкрила своїх потенційних здібностей і можливостей.Таким чином, внутрішня масштабність роману, його проникливий психологізм, філософічність дають підстави твердити про появу в українській прозі нового типу епічного полотна, відмінного багатьма жанровими якостями від зразків, створених не тільки раніше, а й одночасно з ним.Важливу роль в описі психологічного стану героя відіграє пейзаж. Досить згадати радісний, акварельно-чистий опис весняного поля на початку роману або ж кінцевий пейзаж, сумний і тривожний через перевагу кривавих барв. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вперше в українській прозі пейзаж виконує не тільки описову, а й психологічну функцію.

Відображення життя укр. селянства в соціально – психологічному романі .

Жанр: соціально-психологічний роман.

Соціально-психологічний роман – роман, у якому суспільно значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань.

Основні риси жанру соціально-психологічного роману:- зображення людини в складних формах життєвого процесу;- багатоплановість сюжету;- охоплення долі ряду дійових осіб;- великий обсяг.

Нарис – невеликий прозовий художньо-публіцистичний твір, у якому автор зображує взяті з життя факти, події, людей.

Тема роману – зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час реформи 1861 р.

Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли – символічний образ уярмленого селянства — не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.

Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи. Ці ЗО розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору.I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.II частина присвячена сторічній історії села Піски.III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.,IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.

Багатоплановість роману1 -процес закріпачення українського села;2 -сатиричне викриття козацької старшини;3 – сатиричне викриття царської адміністрації – чиновництва, поліцейського апарату, земства.

Проблематика твору:- народна мораль;- батьки і діти;- добро і зло;- земля й достаток;- кріпацька неволя;- «пропаща сила»;- жінка в сім’ї;- любов і сімейне щастя.

Характер конфлікту

Конфлікт селянського і козацького світоглядів у романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Історія села Піски твору дає можливість глибоко проаналізувати образи Мирона Ґудзя і його онука Максима Ґудзя. «Біографії» Мирона Ґудзя та його онука — це втілення боротьби козацького світогляду з селянським світом. Вперше це виявляється як контраст між Мироном і його дружиною Мариною: не «легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача...», вдруге ілюструється виступом Максима проти своїх батька та матері, тобто проти родинних устоїв.Зміни в житті запорожця Мирона Ґудзя, Максимового діда, Панас Мирний та Іван Білик охарактеризували тонко і точно: «Минулося козацьке царство, настало хліборобське господарство». І саме тут простежується протистояння козацького і селянського (хліборобського) світоглядів: Мирон закликає до єдності в боротьбі проти пана, а міщани слухають, міркують, бо їм здається, що вони живуть повним життям — «і хліб є, й скотинка прибуває, і...захист безпечний». З царської та панської ласки це відбувалось, як думалося селянам, котрих автори порівнюють з куркою на гнізді, яка не думає про майбутнє своїх курчат. Панас Мирний та Іван Білик підкреслюють, що селянське життя відзначається пасивністю і поступливістю — в романі детально описано, як селяни день за днем здавали свої позиції, ставали підневільними, нездатними навіть на втечу, бо як, мовляв, покинути садок вишневий, город і хату. Є в селянському побуті, звичайно, і просвітлення — любов, оспівана в піснях, сімейне щастя, яке досить часто пригнічене важкою працею. Козацький же світогляд не тільки відкидає те, що миле серцю хлібороба, але й цінить у людині протилежні якості — звитяжність, готовність до рішучих дій. А головне — козакам властиві згуртованість, почуття дружби і самопожертви.Пошуки справедливості у Мирона набувають форми конфронтації: зло врешті-решт повинно бути зруйновано, якщо добро повинно перемогти: «То з добрими, то й у миру, а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...». Промовистою деталлю є те, що Мирон живе у селі Піски як мисливець. Це заняття відділяє його від навколишніх селян і підсилює агресивний і яскравий запорізький характер.У романі показано, що сімейно-селянське життя і шлюб справляють руйнівний вплив на запорізький характер. Мирон мучиться через подвійне тяжіння до землі і сім'ї. Він підкоряється своїй дружині: «Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайців на — з міщанських-таки хуторів козача дочка». Миронове підкорення символічно представлено у тому, що він занедбує знаряддя свого заняття і підкоряє своє життя землі та сім'ї: «З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати». Але ж хоч і підкорений Мирон селянським світоглядом, у ньому не вмирає войовничий дух. Таким чином, незважаючи навіть на те, що він зазнає поразки, ця особлива риса виділяє його серед суспільства, що господарство його затягло.Яскравою є конфронтація Мирона з групою самовдоволених хліборобів, їхнє вихваляння безпечного і спокійного життя: «Тепер, спасибі богові, хоч тихо.,. У нас і хліб є, й скотинка прибуває, і захист безпечний...Живемо, як і люди», — викликає в'їдливе зауваження Мирона: «Живете? Нидієте, а не живете: цвітете...». В інших місцях ця думка висловлюється ще відвертіше: «І знову в поле та в поле..., знову торішня робота..., знову торішні клопоти..., та так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що їсти, їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля». А далі — для всіх неволя, кріпацтво. Виходячи з тематичної опозиції роману, цілком логічно, що Мирон, символ свободи і повстання, мусить померти саме в той час, як село закріпачується: «Як косою скосила його думка про неволю. Захирів старий... та й умер останній січовик без одного року ста літ».Перемога прийшла до Мирона з народженням онука: красень Максим стане спокусником дівчат, полюбить горілку, верховодитиме серед парубоцтва, роблячи шкоду односельчанам. Ці риси характеру, виплекані дідом, стали нічим іншим, як виявом козацького світогляду у здеформованому кріпацтвом світі.Саме у розповіді про онука Максима повторюється конфронтація, але вже трансформована під тиском неволі, між козацьким та селянським світоглядами. Іван Ґудзь, син Мирона, вихований у селянському дусі матір'ю «зажив... зі своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно — спокійним хліборобським життям». І хоч Іванові сини також виховані в дусі її характеру, один з них, Максим, таки повстає проти життєвих орієнтирів батьків. Важливим аспектом Максимового бунту, є те, що він відмовляється від свого батька на користь дідової козацької «мудрості», «правди» і «добра». У романі Максим виступає як ідеологічний і символічний наступник Мирона: «Максим полюбив діда більше батька, матері, прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, полюбились йому дідові вичити — розумні, правдиві, добрі. Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю, молодість прилипла до старості.. .Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука». Проте у кріпацтві насіння козацької вольності не могло прорости добрими сходами, воно стає основою бунтарської вдачі онука старого січовика.На відміну від селянського світу, що замальовується такими словами, як «тиша», «спокій», «нудьга», Максим змальований словами ««цікавий», «моторний», «пристрасний» і «енергійний». Ці якості мають й інші видозміни: «Максимові хотілось... битись, рубатись, розгардіяшити...», «йому хотілось гуляти, битися, рубатися...». Найбільш цікаве, що доблесть Максима протиставляється нудності батькової господи.Життя Максима стає не чим іншим, як новим виявом запорозького світогляду, яки проявляється у відвертій товариськості і спільності поза сімейною обстановкою, у контексті чоловічої громади, тобто в армії.Саме у московському війську зазнав остаточної деморалізації нащадок січовика Мирона Максим Ґудзь, у душу якого засіяно й зерна козацької звитяги, і картини героїчних боїв з напасниками на рідну землю, але його душа, а разом з тим і все життя, розкраяні навпіл. Та буйна козацька енергія пішла не в той бік — вона виливалася ще в юності у гультяйство, бешкети, часом жорстокі, у неробство, вона пропадала даремно, бо душа не знаходила собі ні прихистку, ні діла у задусі тотальної неволі. Дійшло до того, що рідний батько мусив спровадити Максима в москалі, де верх у його свідомості взяло хиже й хапужне, де вже однаково йому стало — чи Московщина, чи своя земля. Але той процес автори малюють у розвитку, неодновимірно, багатогранно. У Московщині спершу жаль стало Максимові «своїх степів безкраїх, свого неба високого, тут за лісом було тісно, душно, а небо здавалося низьким, похмурим». Далі за цією природною тугою за Батьківщиною йде його реакція на бачене. Можна спостерігати, як віддзеркалюється національне через сферу побуту: «Побий вас лиха година, бісові люди, з вашими хатами! — каже він. —...У нас кузні чистіші, ніж у них хати. А ще вихваляються своєю стороною?! Ну, вже сторона!., не приводь Господи, бачити ніколи такої другої».Проте ж він швидко пристосувався до життя на чужині. Максимове солдатське і розбійницьке життя, звичайно, не заслуговує на повагу, воно суттєво різниться від Миронового козацького існування, але в ньому також присутня моральна риса, почуття гніву на навколишню несправедливість. Максим не знаходить спокою протягом всього життя. З одного боку, жорстокий, з другого — неприкаяний; «ні до кого по-братерській забалакати, ні на чому свої сили показати...А вона так і прохалася на волю...та волі ні в чому не було». Саме волі — тієї ознаки козацького життя — не вистачало ні Мирону, ні Максиму, саме тому вони не могли змиритися з поневоленням як народу, так й особистим: «Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку виплодилась воля, про яку дід переказував...», «його пекло ненавистю до всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам здумається». Відсутність волі стає причиною фізичної смерті Мирона і духовної — Максима.Максим, як і його дід, врешті-решт одружується. Однак його шлюб зовсім не такий, як у Мирона. За жінку взяв собі Максим пиячку, повію і москальку Явдоху, їхнє життя — це пародія на сім'ю, бо живуть крадіжками та розбоєм.Отже, підсумовуючи значення козацького та патріархального світогляду в історії Мирона й Максима, слід зазначити, що обидва персонажі уособлюють саме козацький світогляд, але їхні волелюбні прагнення не змогли виявитися повною мірою, бо їм протистояв хліборобський світогляд оточення: піщан, родини. Селянський світогляд значно відрізнявся від козацького, що і спричиняло постійні конфронтації, нескінченну війну з селянським світом, що супроводжувалась взаємними поразками. 

Суперечність світогляду Чіпки

Жіночі образи

Жіночі образи у романі П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» сповнені трагізму. У романі змальовано дві епохи: кріпаччину і пореформену дійсність. Обидві вони були ворожими простої людини. Кріпачки Мокрина й Уляна зазнали лиха від панів Польських. Оришці і Мотрі дісталося вже після скасування кріпацтва. Ніхто з жінок не в змозі змінити свого життя. Загальна несправедливість накладає відбиток на їхні долі. З-поміж великої кількості персонажів звертають на себе увагу образи трьох жінок. Кожна з них ніби представляє своє покоління: баба Оришка, дочка її Мотря та Галя, Мотрина невістка. Доля кожної з них тісно пов'язана з долею Чіпки Варениченка — головного героя роману. Баба Оришка — найтепліший Чіпчин спогад про дитинство. Вона була дитині єдиним порадником, добрим янголом і вихователем. Поки мати наймитувала, баба Оришка і доглядала хлопчика, і знайомила з навколишнім світом, і звеселяла онука казками. Після смерті баби Оришки найближчою для хлопця залишилася мати. Аж ось на його шляху з'являється Галя. Кожна з жінок, як може, намагається врятувати Чіпку, але всі зусилля виявляються марними.Мотря — одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. Безталання Мотрі не може не вражати. Що повинна відчувати мати, яка бачить повільну загибель своєї дитини! Із психологічною переконливістю вмотивовано останній крок жінки. Вона була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Так образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був. Такий поворот у розвитку образу цієї трагічної особистості засвідчує неминучість перемоги добра над злом як однієї з етичних засад нашого народу.Тяжким було Мотрине материнство. Не знала вона щастя дівкою, не знала жінкою, не судилося зазнати його й матір'ю. Чоловік її виявився «двужоном», і, коли покинув її вагітною й вернувся до першої жінки, Мотрю підняло на глум все село. Вона й сама не знала, хто вона: чи заміжня покритка, чи невінчана вдова.Але минув час, люди втомилися обговорювати Мотрю, і вона почала плекати щиру надію на сина. От вигодує його, виховає — і матиме на старість і втіху, і оборону. Тому, коли Чіпка невсипущо дбав про господарство, розумом своїм і золотими роботящими руками множив його, Мотря несказанно раділа.Але материне щастя було примарним і нетривким, Мотря багато чого зазнала від свого гарячого і швидкого на розправу сина. Коли ж сина черговий раз у пошуках «правди» заводило на лихі манівці, коли він топив свою тугу в горілці або розбишакував, вона проклинала його зі всім шалом незбагненного материнського серця. Панас Мирний тонко підмітив, як каралась мати, водночас і люблячи свою дитину, і ненавидячи її. Доживаючи віку біля сина-розбійника, вона благала собі смерті. Після того як Чіпка вирізав цілу сім'ю хуторянина Хоменка, материнська любов не витримала такого випробування, і Мотря сама пішла у волость видати владі сина-душогуба.Образом Галі автор ніби переконує читача, що над злом можна піднятися, якщо керуєшся законами моралі. Щиро люблячи Чіпку, вона намагається боротися за нього, закликає жити правдою. На деякий час їй вдається повернути чоловіка до чесного хліборобського життя. Та ворожі соціальні умови виявилися сильнішими за її сили, зламали її м'яку і добру душу.Письменник примушує читача замислитись над тим, які сили можуть протистояти соціальному злу. У цьому полягає велика роль образу Галі.Її образ не менш трагічний. Описуючи її першу Зустріч з Чіпкою, автор не шкодує яскравих і приємних фарб для змалювання цієї доброї, вродливої дівчини.«Розбишацька дочка», ставши дружиною Чіпки, теж зробила вибір між добром і злом. Єдина дитина колишнього москаля Максима, вона від самого народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство змусило її соромитися цього достатку і ненавидіти багатство, надбане грабунком.Вона засуджувала батьків, не могла носити краденого одягу, жити в награбованому добрі. Силою своєї любові вона намагалась вирвати чоловіка з розбійницького кола, але виявилася надто слабкою проти сил зла. Душа її, що залишилася чистою і незаплямованою серед багна, ненавиділа достаток, надбаний грабунком на чужих сльозах. У цьому образі втілено народні прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності, ніжності та вірності. Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи зовнішню її красу («...біле, рум'яне личко, очі оксамитові, чорні»), доповнюючи внутрішньою красою, що гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка». Ось такою постає перед нами «польова царівна» Галя.Видовище страшної розправи, яку влаштував Чіпка над безневинними людьми, мотивуючи це боротьбою за «людську рівність», остаточно зламало молоду жінку. Смерть стала їй порятунком від неслави і водночас протестом проти вчиненого Чіпкою і його товаришами розбою. Побачивши маленьку Хоменкову дочку в закривавленій сорочечці, Галя не змогла пережити таке болісне прозріння і повісилась.Доповненням до образу Галі є образ Христі — дружини Чіпчиного друга Грицька. Щоденні турботи, важкі будні надривають її сили, та тільки не добре серце. Після сирітського дитинства знайшлася близька людина, утворилася сім'я, чий добробут досягався власною працею. Але й Христинине життя не є безжурним, радісним. Жінка не бачить гармонії в сім'ї, не відчуває справедливості у світі. Тому й не полишають її роздуми про Чіпчину трагедію, тому й мучить Христю байдужість Грицька до чужого горя. Адже, на відміну від Грицька, вона чуйна до людського горя, переймається стражданнями інших людей.Христю бентежать слова Чіпки про бідняцьку долю, після яких вона різко змінилася. Але чоловікової підтримки Христя не відчула.Сила образу Христі полягає у тому, що вона підтримує читача в його симпатіях (прихованих чи явних) до Чіпки. Ця бачила в Чіпці не волоцюгу, що завдає всім лиха, а добру людину: «У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша».Явдоха — це дитя соціального дна, злодійка-багачка. (Ще напівдитиною призвичаїлася вона до крадіжок, а потім і до торгівлі власним тілом, стала армійською повією. Одружившись з розбійником Максимом, перетворилася на сільську багачку.) Явдоха живе за мораллю соціального дна. Вона зневажає чесних трудівників. Нажива і прибуток були для неї найголовнішим у житті. А яким шляхом здобуте багатство, для неї не мало жодного значення.

Чоловічі образи

Образ ЧіпкиЗ Чіпкою читач знайомиться вже на перших сторінках твору. Це широкоплечий двадцятирічний парубок, з гострими карими очима, довгобразим лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На голові в нього висока шапка.Та автори не задовольняються зовнішніми ознаками в змалюванні портрета. Вони знаходять риси, що розкривають соціальний стан персонажа («Не багатого роду! — казала проста свита»), і якості характеру («Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…»).А далі-докладно показано формування характеру героя, наростання його протесту проти поневолення людини. Син зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості і ворожості. Тільки бабусині казки розширювали світогляд хлопчика, примушували його задуматися і часом викликали в нього не дитячі запитання. Розумний від природи, кмітливий, працьовитий, гордий, він гостро переживає соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя. Найчастіше малого Чіпку ображали: батько покинув, мати лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Доля не зглянулась і в подальші роки: землю відібрали, вигнали з земства. Прагнення помсти з'явилось у Чіпки ще в дитинстві. Коли за впертість його прогнав багатій Бородай, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника...»Вразлива душа й допитливий розум прискорюють зростання Чіпки. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не могло заспокоїтися. Розповіді діда Уласа про кріпацьку неволю, зокрема про нещасливу долю батька, важким каменем лягали в дитячу душу.Кожний етап життя героя подано дуже виразно через розкриття його внутрішнього світу. Так, великою силою емоційної наснаженості, психологічною переконливістю позначені роздуми Чіпки в зв'язку з несправедливим відбиранням землі. Чесну, бентежну душу парубка розкривають різкі переходи від сподівань жити щасливо до болісних думок про кривду, що «заснувала цілий світ», про лихо, з тенет якого трудівникові не вирватися. Яскраво розкриває характер Чіпки й гарячкова розмова з самим собою у важку безсонну ніч, коли зримо постала неправда у світі сильних, адже за право працювати на своїй землі чиновник з цинічною відвертістю вимагає у селянина хабара.Саме в цю мить Чіпка втратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а й до всіх людей. Це той психологічний момент, який проливає світло на його подальшу долю, пробуджує сліпе бунтарство зневаженої, обікраденої людини.Своє горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. Та й компанія для цього швидко знайшлась: Лушня, Пацюк, Матня. А від пиятики вже прямий крок до грабунку.В романі глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість — ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого багатшими і сильнішими.Прагнення помсти ще більше поглиблюється в Чіпці після катування його екзекуторами в день придушення селянського бунту. Гнівні слова злітають з його вуст, звучать у них і біль, і грізне застереження гнобителям: «За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..» Нестримним почуттям ненависті до панства Чіпка близький до шевченківських протестантів і месників.Чіпці Варенику не вистачило сили волі протистояти руйнуванню свого життя. Він зрозумів, що гріховний шлях легший. Звідси — сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і поміщик, і піп, і шинкар, і «свій брат-богатир», що «всім бажається поїздити» на шиї безправного селянина.Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття. А коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти став наказ губернатора про виведення Чіпки з управи «по неблагонадежности». Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця, коли очолив банду, убив сторожа, вирізав мирну сім'ю хуторян.Образ МаксимаМаксим Ґудзь — це ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». У дитинстві та юності мав лицарські задатки, прагнув волі, свободи, і, якби не було зруйновано Запорозьку Січ, став би чи не першим в ній. Привабливо, із симпатією письменник змальовує Максима в молодості. Він був щедро обдарований, відважний, кмітливий, розумний. Свою волелюбну та круту вдачу успадкував від діда. Дід його, запорозький козак Мирон Ґудзь, вклав у серце онукові думки про волю і людську справедливість.Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. У його крові кипіла воля, прищеплена його славним козацьким родом. Але замість сили і відваги у його серці оселилось зло: у бійці Максим міг Скалічити товариша, пустив покритками кількох дівчат, а згодом почав красти і пиячити, аж доки не став отаманом банди. Безумовно, негативний відбиток наклало на його вдачу перебування в москалях.Максим страждав від безглуздої служби-мущтри. Коли йому потрапила до рук «граматка», самотужки опанував азбуку і навчився по церковних книжках читати. Горілка, до якої Максим звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. На прикладі життя Максима Панас Мирний показав, як служба в царській армії нівечить людські душі.Всякими неправдами Максим збагачується і повертається в село через тридцять років з грошима та «заслугами», з жінкою та донькою. В Пісках він звив злодійське гніздо, став ватажком зграї злочинців, до складу якої входив і Чіпка. Так вольова, порядна людини перетворилась на вбивцю. Максимів хутір стає пристановищем грабіжників. Морально зіпсований солдатчиною, Максим живе єдиною пристрастю — збагаченням. Про людську подобу нагадувала лише любов Максима до доньки.

Реальне зображення образів експлуататорів

Визначним досягненням реалізму авторів роману є правдиві художні узагальнення буржуазно-поміщицьких порядків, підкреслення гнобительської суті всього суспільного ладу царської Росії.У романі напівсатирично виведено образи поміщиків (генеральша, Василь Семенович), земських діячів (Шавкун, Кряжов), чиновників, поліцаїв.Роздумуючи і над особистою недолею, і над всенародним лихом, Чіпка все більше усвідомлює соціальні корені несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і пан, піп, шинкар, і «свій брат-багатир», що всім бажається їздити на шиї обездоленого селянина.Особливо цінні в романі картини, у яких розкрито становий, дворянсько-поміщицький характер земства, механізм «виборів», коли селянську масу та її представників залякують і обдурюють.Коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка, незважаючи на те що становий Дмитренко радив вибирати панів, закликає громаду захищати свої інтереси, «а не даватись знову панам у руки». Серед інших гласних від селян Чіпка виділявся громадянською мужністю, прагненням відстоювати права трудящих. Тому селяни-гласні всупереч волі дворян та чиновників обирають його членом повітової земської управи. Та пани все зробили, щоб «очистити» свої ряди від «мужика», і Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагонадежности ».Селянин відчув на собі, що панська «правда» гірше крадіжки, розбою. Не знайшовши справедливості, Чіпка став мстити без розбору, бити направо й наліво, бити наосліп. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть невинних людей невитравним тавром заплямовують Чіпку. Власне, він з правдошукача перетворився на звичайного кримінального злочинця.Реформа XIX століття скасувала кріпацтво. Законодавчими актами закріпаченим селянам надавалися права купівлі-продажу нерухомого майна, ведення торгівлі, вільного заняття ремеслом., права на вільний шлюб, вирішення всіх родинних справ без дозволу поміщика. Але ці права надавалися тільки після переходу на викуп, після введення уставних грамот, які складали самі землевласники-поміщики, а затверджували і вводили в дію мирові посередники, які призначалися теж з поміщиків. Для складання уставних грамот надавався дворічний термін (він часто був і більшим), під час якого селяни лишалися тими ж кріпаками, тільки офіційно називалися тимчасовозобов'язаними. Після введення уставних грамот поміщицькі ланки лишалися у панський власності, а та земля, якою користувалися кріпаки, продавалася їм примусово. Поміщик мав повне право поміняти землю кріпакам з кращої на гіршу. Пани загарбували такі життєво необхідні для селян угіддя, як луки, випаси, ліси, водопої, щоб поставити юридично вільних селян в економічну залежність. Право на викуп землі мали тільки ті родини кріпаків, які користувалися нею раніше.Дворові кріпаки, які прислуговували панам, доглядали їхню худобу, маєток, такого права не мали і виходили з кріпацької залежності зовсім безземельними, в кращому разі з присадибною ділянкою. Зрозуміло, що така царська «милість» обурювала селян, спричиняла до частих заворушень. Усі ці події і лягли в основу роману Панаса Мирного.Образ ГрицькаАнтиподом Чіпки в романі виступає Грицько Чупруненко. За походженням він, як і Чіпка, селянин, бідняк, він також зазнав злиднів. Грицько — найближчий приятель дитячих літ Чіпки—обирає інший життєвий шлях. Хоч росли вони в однакових умовах, та шляхи їхні розійшлися. Життєвим ідеалом Грицька стає «хата тепла, жінка-любка та мала дитина». Невдачі, бідування, злидні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство щодо Чіпки, зневага свого товариша — це так само своєрідна трагедія Грицька.Грицько, такий самий сирота й бідняк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно господарювати на ній. Образ Грицька допомагає краще зрозуміти постать Чіпки, виразніше побачити класове розшарування, яке сталося На селі після реформи 1861 р. 

*****

Образна система. У центрі роману — образ Чіпки. Його історія займає три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде до страхітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому прямо більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де не кинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — увесь би світ виполонив (себто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!»

Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правди й щастя. З пекучим докором на устах: «Так оце та правда?» — дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-зарізяку, аби зупинити його сатанинство. Адже для Мотрі Господня заповідь («Не убий» — заповідь добра, любові до ближнього) вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя — то сама Україна, душа народу нашого, що однозначно відкидає кривавий шлях боротьби з несправедливістю.

Автори наголошують, що, попри все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від «слизької дороги» (порівняйте їх за допомогою таблиці).

Негативні впливи

 Позитивні впливи

дитинство байстрюка

добродійна поведінка й повчання баби Оришки й діда Уласа

отроцтво наймита

кохання до Галі, яка є символом краси

відсудження землі

материні протести проти непристойної поведінки сина

концепція Пороха про панування неправди у світі

родинний затишок

лихе товариство, що штовхало до злодійства

обрання Чіпки в земство

поразка в земській боротьбі проти панства

господарські успіхи

Отже, негативні й позитивні впливи в житті Чіпки зрівноважені — це значить, що не самі лише зовнішні причини штовхали його на «слизьку дорогу».

Злети й падіння Чіпки Вареника нагадують синусоїду. Його звивистий шлях має принаймні чотири виразні віхи.

1. Ідилія. З неї починається роман. Знайомство з Чіпкою відбувається в момент, коли до нього приходить кохання до «польової царівни» Галі.

2. Душевний занепад. У Чіпки незаконно відсуджують землю — і він із властивою йому категоричністю вирішує, що «правди немає!». Після цього Чіпка запиває, зв’язується з «трійцею» сільських гультіпак і мріє про помсту кривдникам. Уже тепер він ладен чинити розбій. Утім, це ще не остаточне спустошення душі.

Усе, що відбувається з Чіпкою, найкраще розуміє Христя, дружина Грицька Чупруненка. Вона каже, що Чіпка — це «боляща душа». Справді — боляща, адже йдеться про неприйняття неправди, болісну, імпульсивну реакцію на«дурні умови», про бунт, хоч і химерний. У Чіпці живе органічне хліборобське начало, яке теж нагадує про себе (добро він легко спускає з рук, а хліб продати не може!).

3. Нова ідилія. «Воскресіння» Чіпки мотивується:

а)його розчаруванням у дружках’гультіпаках;

б) докорами сумління, каяттям перед матір’ю, якій він завдав страждань;

в) тугою за звичайним людським щастям.

Чіпка стає полотенщиком Никифором Івановичем — поважною комерційною людиною. Він прагне служити громаді й навіть балотується до земської управи.

4. Катастрофа. Її причина — комедія з виборами до управи, ще одна неспведливість, якої Чіпка стерпіти не в силі. Образа, тяжке почуття пережитої кривди породжують злість, стають рушієм тотальної помсти. Сам того не помітивши, Чіпка виходить на розбійницький шлях, вороття з якого вже немає.

Звісно, «дурні умови» в цій драматичній історії відіграли не останню роль. Проте вони однакові для таких різних людей, як Чіпка Вареник і Грицько Чупруненко. Тим часом Грицько — сумирний, терплячий хазяїн, а Чіпка — бунтар, правдоборець, який, зрештою, виявляється «пропащою силою» (ще одна опозиційна пара героїв у Панаса Мирного).

Розбійництво Чіпки, отже, коріниться в його індивідуально’психологічних особливостях, розкритих письменниками надзвичайно цікаво.

У сцені першої зустрічі з героєм автори виокремлюють кілька містких психологічних портретних деталей: «Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах і селах. Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою…» Туга — це складне, змішане почуття, яке вбирає тривогу, сум і нудьгу. У «хижій тузі» Чіпки вгадується передвістя його подальшої долі. У цій деталі — і натяк на майбутню трагедію Чіпки, його пропащість, і обіцянка чогось зловісного.

Що ж до причин такої незвичайної туги молодого Чіпки Вареника, то й вони очевидні: •

комплекс байстрюка;

пережиті дитячі образи, що позначаються на поведінці й душевній структурі хлопчика (невеселе, вовчкувате, тихе…); •

суперечливість реакцій і душевних поривів малого Чіпки: він прагне бути добрим, здатен поетично відчувати красу — і легко засліплюється якимось почуттям, буває жорстоким (як в епізодах із горобцями чи з Бозею, зобра’ женим на іконі); •

мимовільна жорстокість, імпульсивність, безоглядність, притаєна злість — цим рисам Чіпки автори приділяли належну увагу в «дитячих» розділах роману; •

Чіпка — не такий, як усі; для Грицька він узагалі «парень добрий, та тільки чудний собі».

Те, що Чіпка випадає із загального ряду, теж зумовило моторошне перетворення правдошукача на розбійника.

Грицько Чупруненко мав приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, чи навіть гірші: сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в Чіпки, — голодне роздолля із сухарями чорними, як земля. Деякі його риси про’ мовисто виявляються вже в дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк на отару напав; «сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею Уласа».

Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і«діток маленьких коло неї». «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою», яку старші молодшим за приклад ставили (сироти, наймити, а стали хазяїнами!).

Одначе автори роману мають сумнів щодо того, чи треба з Грицька брати приклад, бо його життєва філософія —«своя сорочка ближче до тіла». Найяскравіше вона дала про себе знати під час розправи з кріпаками: на заклик Чіпки заступитися за кривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому городі, а вдома хвалився перед Христею своїм «вчинком», називав кріпаків злодіями й голотою.

Дружба Грицька з товаришем дитинства «коливається», як стрілка барометра: коли він повернувся із заробітків з грошима, то гордував Чіпкою, коли ж Варениченко поправив господарство, Грицько поновив із ним товариські стосунки.

Дуже привабливий зовнішністю й молодечим запалом Максим Ґудзь«Як же дійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним та й годі! Високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, лискучим усом, — він був перший красень на селі». Ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі (його дід Мирін зумів свого часу відстояти козацьке звання): тому родина жила у відносному достатку. Максим виростав жвавим і непостійним: за все брався із запалом і швидко охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найбільшою розвагою для нього, малого, була гра в бої з татарами. Так він виховував у собі сміливість, яка виразно виявилася в поєдинку з панським бугаєм. У парубоцькому віці Максим верховодив усіма: красивий, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик хлопець подобався всім ровесникам.

Однак витівки його ставали все дошкульнішими: заніс ворота на верх дуба, вимазав удові дьогтем ворота, звів молоду дівчину… А коли полюбив горілку й почав допікати кріпакам, батько змушений був віддати Максима в солдати.

Солдатською наукою він оволодів швидко і з часом дослужився до унтер-офіцера. Так само швидко й опанував нечесний промисел — «прокормлєніє»: виряджала рота кількох солдатів, щоб ті збирали милостиню від населення, щоправда, цю «милостиню» то випрошували, то відбирали, а то й крали. Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Він збирав данину з «прокормлєнія», а жінка — перепродувала крадене. Під час Кримської війни Максим, скориставшись пораненням вийшов у відставку, потім повернувся в рідний край і збудував біля Пісок дім-фортецю. Тут він продовжив своє злочинне життя: грабував заможних і ділився зі спільниками «здобиччю». Під час одного з пограбувань його вбили. Здібному, кмітливому, фізично дужому, проте аморальному чоловікові така доля судилася не випадково. Промишляючи розбоєм, він не мстить за зло, не шукає правди, і саме цим відрізняється від Чіпки: грабує заради наживи — і тільки. Отже, Максим уособлює інший, так би мовити, чистий тип тієї ж «пропащої сили».

Надзвичайно трагічним постає в романі образ Галі. Вона уособлює дівочу красу, подружню вірність і моральну чистоту — найпривабливіші риси українського національного характеру. Саме в стосунках із Галею якнайповніше розкриваються багатий внутрішній світ Чіпки, його кращі людські якості. Дівчина не сприйняла способу життя свого батька й поставила коханому умову для одруження — покинути розбійництво. Отже, людина може бути сильнішою за долю, попри все вона здатна обирати шлях добра.

Галя мріяла тільки про чесне господарське життя, у своєму домі сама все робила з радістю: «І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини?» Дівчина щиро вірила, що коханням відверне Чіпку від злодійства, але боротьбу за нього вона програла — останній злочин Чіпки не пережила, збожеволіла і вчинила самогубство.

Ідеєю шукання правди освітлений у романі й образ Христі. Сирота змалку, вона на все життя залишилася доброю й співчутливою людиною. Одружившись із Грицьком, Христя зажила в родинному затишку. Проте чи було її існування по вінця наповнене спокоєм? Ні, передусім тому, що її чоловік не співчував людям, був байдужим та егоїстичним. Христя відчувала, що Грицько при потребі може зректися правди й легко змиритися з кривдою.

Мотря — Чіпчина мати — справжня жінка’страдниця. Автори виписали цей образ на широкому соціально’історичному тлі. На початку роману ми дізнаємося, що ця жінка проживе своє життя трагічно: «Не суди_ лося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою». Скільки горя вона зазнала, коли її син пропивав майно, ображав її злими словами: «Як підстрелена горлиця тіпається_б’ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку». Однак кривду від сина Мотря забуває: дізнавшись, що його посадили до «чорної», вона хоче побачитися з ним, розрадити його. Світлих днів жінці судилося зовсім мало, щасливою вона була лише тоді, коли Чіпка став господарем і одружився з Галею. Її куце щастя перервала «поновлена» любов Чіпки до горілки, а крапку в її материнському житті поставив син своїм кривавим злочином. Цього жінка не змогла знести й викрила його злочин. Чесне, хоч і нестерпно болісне рішення Мотрі має символічне значення: це сама українська душа не приймає кривавого, мстивого шляху боротьби зі злом.

Опозиційними до розглянутих вище образів виступають пани Польські й представники чиновництва: генеральша, її син Василь Семенович, голова повіту Кряжов, попівський син Шавкун, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко. Ця група образів репрезентує такі актуальні на той час проблеми:

 зречення національного коріння;

зросійщення;

виродження дворянських родин;

формування української буржуазії.

У романі майстерно виписана сцена селянського протесту, яка розкриває реальну суть реформи 1861 р. Селянин і далі залишався безправним, мусив відробити ще не один рік панові, а через невдоволення його публічно карали нагайкою.

Значення новаторського роману Панаса Мирного «Хіба ревуть вали, як ясла повні?»

Соціально-психологічний роман —- це роман, у якому суспільнозначущі події і суспільні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань. Українська література, зокрема проза, з часів Шевченка зазнала значного розвитку. Та особливе місце в багатому літературному доробку українських прозаїків посідає творчість Панаса Мирного та Івана Білика, зокрема їхній роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це перший в українській літературі соціально-психологічний роман. Він вражає масштабністю зображення дійсності і в часі, і в просторі, змалюванням широкої галереї персонажів, які представляють різні класи та стани українського суспільства і феодальної доби, і перших пореформених років. Новаторство твору виявилось не тільки в соціальному вмотивуванні поведінки героїв, а й у тонкому психологічному аналізі найпотаємніших порухів людської душі.Значення твору«Якби я міг, — писав ще в юнацькі роки письменник, — показати безталанну долю життя людського, високу його душу, яка вона є у мирі, — то б моя слава була і моя надія справдилася.» Зараз ми з повним правом можемо зазначити, що мрія Панаса Мирного здійснилася. Визначні його твори зажили справжньої світової слави, стали великим здобутком не лише української, а й світової літератури.Панас Мирний — письменник-новатор, активний продовжувач ідейно-творчих традицій Великого Шевченка. Отже, можна говорити, що роман Панаса Мирного та Івана Білика вперше відкрив українській літературі нові горизонти, це був роман новаторський не тільки у відтворенні соціально-політичних рухів, а й у точному відображені пороків людської душі.

****

Але надзвичайно важливим є і те, що у романі письменник створює і колективний образ селянства, що поступово звільняється від рабської залежності, дедалі наполегливіше й рішучіше заявляє про своє право на людське життя. Глибока, кровна зацікавленість Панаса Мирного в поліпшенні умов селянського життя, розв'язанні злободенних соціальних проблем з демократичних позицій визначають значення твору, його новаторство. Саме тому роман має таку назву «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», він примушує читачів замислитися над цієї важливою проблемою, шукати шляхів здобуття волі й правди.

Драматургія Панаса Мирного . Майстерність зоображення діалогів у п’єсі Лимерівна .

З великої часової відстані ми бачимо, що без постаті Панаса Мирного, його літературного внеску не можна навіть у найкоротшому викладі розкрити історію української літератури. Він назавжди став одним із корифеїв, основоположником українського соціально-психологічного роману й повісті.

Уперше твори Панаса Мирного побачили світ на початку 70-х років XIX століття. Саме цим псевдонімом був підписаний вірш «Україні», опублікований у львівському журналі «Правда». Письменник пробував свої сили у віршуванні, драматургії і прозі. Проте найбільших успіхів досяг Панас Мирний у прозі. Недарма Іван Франко зазначав, що Панас Мирний належить до найвизначніших новелістів.

Над художніми творами він працював натхненно, але винятково вимогливо, доводячи їх до високої художності та ідейності.

Першим друкованим прозовим твором Панаса Мирного було оповідання «Лихий попутав» (1872). Твір привернув увагу читачів правдивим зображенням безталанної долі дівчини-сироти, покритки. Хоч ця тема вже розроблялася в українській літературі, зокрема в творах Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, але Панас Мирний знаходить досить оригінальне її висвітлення.

Молодого письменника приваблювала тема чиновництва. Безпросвітність, несправедливість, кар'єризм, деспотизм — ось що панувало в середовищі чиновників. Чесній, благородній людині тут не було місця. Іван Левадний, герой оповідання «П'яниця» (1874), обдарований юнак, який жадібно рветься до знань, має талант скрипаля, не може змиритися із задушливою атмосферою канцелярської служби, занепадає духом. Безвихідь призвела героя твору до чарки, втрати перспективи життя і, врешті, до смерті.

Серед тогочасної української белетристики помітно виділялися й інші оповідання та новели Панаса Мирного — «Лови» (1883), «День на пастівнику» (1884), «Морозенко» (1885), «Казка про Правду і Кривду» (1883) та інші. В основу цих творів Панас Мирний поклав жагучі проблеми часу; новели відзначались демократичною ідейністю та високою художньою майстерністю.

Відгуком на злободенні питання часу стала повість «Лихі люди» (1877). В ній уперше в нашій літературі показано розмежування в середовищі інтелігенції, висвітлено причини, що розвели колишніх шкільних товаришів в антагоністичні табори. Твір відзначався новаторською композицією: через призму спогадів ув'язненого письменника Петра Телепня передається основний зміст твору, розкриваються образи товаришів юності — Попенка, тюремного священика, егоїста і циніка, Шестірного, прокурора, реакціонера і кар'єриста, Жука, революціонера-народника. Петро Телепень і Тимофій Жук, не примирившись з гнітючою дійсністю, виступили на боротьбу проти сил суспільної реакції. Шестірний І Попенко, навпаки, стали вірними охоронцями системи, яка захищала кривдників, ставила всілякі перешкоди на шляху суспільного прогресу.

Авторська позиція у творі чітко виражена: письменник поетизує нерівну боротьбу тієї молоді, що пожертвувала особистим благополуччям і мужньо виступила проти соціальної несправедливості.

У повісті письменник викриває «лихих людей», але в цей термін він вкладає протилежний розумінню захисників царизму зміст. «Лихі люди» — ж революціонери, а ті, хто силкується врятувати систему, підперти її прогнилі основи.

Повість «Лихі люди» була сміливим кроком у творчості Панаса Мирного і значним досягненням української літератури.

Улюбленою темою письменника були життя і праця, мрії і сподівання селянства.

У 1872 році він розпочинає роботу над великим твором, який пізніше дістане назву «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Створенню роману передувала значна підготовча робота. Навесні 1872 року письменник перебував у службовій поїздці під Полтави до Гадяча.

Під час подорожі Панас Мирний від хлопчика-візника почув жахливу історію про розбійника Василя Гнидку, який зі своєю ватагою вирізав сім'ю заможного козака, за що був засуджений на каторжні роботи. Письменника глибоко вразила розповідь про Гнидку і він шукає причини злочинів, вчинених цим розбійником. Мирний вважав, що виникнення негативних явищ у житті народу зумовлене не природною зіпсованістю деяких людей, а соціальними умовами. Так з'являється нарис «Подоріжжя від Полтави до Гадячого», у якому письменник порушує найгостріше питання часу — про наслідки реформи 1861 року. А ці наслідки були вкрай грабіжницькими.

Роздуми над трагічною долею Василя Гнидки лягли в основу повісті «Чіпка». Це була перша редакція майбутнього великого соціально-психологічного роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», співавтором якого став брат письменника — відомий критик Іван Білик. За оцінкою І. Франка він був «один із перлів нашої повістевої літератури». У романі відображені зрушення, які сталися на Україні після реформи 1861 року, піддано гострій критиці феодально-кріпосницьке та пореформене суспільство.

У творчому доробку Панаса Мирного є й інші твори: це незакінчена повість «Голодна воля» (опублікована лише в 1940 р.), повість «Лихо давнє й сьогочасне» (1897) та багато інших. Вони свідчать про величезний діапазон творчих інтересів письменника, його високий патріотизм, відданість ідеалам демократії.

4.3 Відображення життя українського селянства у соціально-психологічному романі

В.І Ленін, характеризуючи селянство часів реформи, писав, що «…революційні думки не могли не снувати в головах кріпосних селян». Проте «…віки рабства настільки забили й притупили селянські маси, що вони були нездатні під час реформи і на що, крім роздроблених, поодиноких повстань, скоріше навіть «бунтів», не освітлених ніякою політичною свідомістю…». Саме такими і постають перед нами в романі селяни часів реформи на чолі з своїм заводієм Чіпкою. «Скрізь неправда… скрізь! ─ шептав він. ─ Куди не глянь, де не кинь ─ всюди кривда та й кривда!...Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, утекти від неї; плутаєшся у темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися… Сказано: великий світ, та нема де дітися!...Коли б можна, - увесь би цей світ виполонив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!...»

Панас Мирний вважав що село і реформи не було «єдиним». В романі поряд з Чіпкою йде образ Грицька, потенціального глитая. На селі утверджувався капіталізм, зростала буржуазія. Навіть сама реформа 1861 р. викликана була дією сил капіталізму. Але, приймаючи капіталізм як реальність, Панас Мирний не зміг піднестися до розуміння об'єктивних законів його розвитку, будучи неспроможним пояснити собі, як можна боротися з капіталізмом, не дотримуючи, а прискорюючи його розвиток.

В романі було видно що й після реформи селянство залишається, кажучи словами Леніна, «нижчим» станом, податним бидлом, чорною кісткою з якої знущалося поставлене поміщиками начальство, видушувало податі, сікло різками, рукоприкладствувало і бешкетувало».


See also:
Учебный материал
Похожие записи
  • тест метрология 1
    ООП: 260902.65 - Конструирование швейных изделийДисциплина: Метрология, стандартизация и сертификацияГруппа: бкид-1 Дата...
  • тест Мен в МП пол 3 курс студ
    Раздел 1. Общие подходы к менеджменту. 1. Английское слово «менеджмент» употребляется, когда...
  • тест КП 3
    ТЕСТЫ ПО КОНСТИТУЦИОННОМУ ПРАВУ РФ РАЗДЕЛ 1. Основы теории конституционного права. Конституционное...

Комментарии закрыты.