Тема 29

20 Февраль 2014 →

Лекція № 29

Тема. Передумови незалежності та здобуття Україною незалежності.

Мета : визначити та охарактеризувати основні передумови здобуття Україною незалежності, дати оцінку Декларації про державний суверенітет; пояснити причини провалу спроб збереження СРСР; розвивати вміння працювати з історичними документами та аналізувати історичні події; виховувати студентів в дусі патріотизму та поваги до історії власної держави.

План

Декларація про державний суверенітет України.

Провал спроби збереження СРСР.

Проголошення незалежності України.

Референдум 1. 12 1991 р. та вибори президента України.

1. Декларація про державний суверенітет України.

У березні-травні 1990 р. відбулися вибори народних депутатів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад.

Напередодні виборів розгорілась запекла боротьба навколо Закону УРСР про вибори. Законопроект, що був оприлюднений 8 серпня 1989 р., в основному дублював союзний закон 1989 р., за яким компартія отримувала певну квоту депутатських міст. Це положення, а також положення про скликання з'їзду Рад УРСР і викликали найбільше обурення. Зрештою під тиском громадськості вони були зняті. Народні депутати обиралися прямим таємним, голосуванням на альтернативних засадах. Поряд з трудовими колективами право висувати кандидатів у депутати надавалося і й громадським організаціям.

Напередодні виборів було утворено Демократичний блок, який об'єднав усі опозиційні сили. Основою його був Народний рух України за перебудову та різні неформальні організації. На 450 парламентських міст претендувало 3 тис. кандидатів. Із 443 обраних депутатів 111 були прихильниками Демократичного блоку. До того ж, склад ВР УРСР оновився на 90 % . Блок здобув перемогу в п'яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Київській. Вибори до місцевих рад засвідчили перемогу демократичних сил у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях, а також значний успіх у Києві та Харкові.

Хоча вибори 1990 р. не стали повною перемогою демократії, вони похитнули монополію компартії на владу. Уперше в історії Україна отримала демократично обраний парламент.

Перша сесія ВР УРСР XII скликання виявила діаметральну протилежність думок представників Демократичного блоку і парламентської більшості. Трансляція сесії у прямому ефірі привернула до себе увагу всього населення. Верховна Рада стала працювати в парламентському режимі.

На початку червня 1990 р. було обрано керівний склад Верховної Ради. Головою ВР УРСР було обрано В. Івашка — першого секретаря ЦК КПУ. (Згодом на цій посаді його змінив Л. Кравчук — колишній другий секретар ЦК КПУ, а за ним І. Плющ — голова Київського облвиконкому.) Першим заступником Голови Верховної Ради став І.Плющ, заступником — В. Гриньов.

У перші дні діяльності Верховної Ради сформувалися дві політичні течії: комуністична, яка утворила парламентську більшість «За Радянську суверенну Україну» (неофіційна назва — «Група 239», очолював О. Мороз) і опозиційна — Народна Рада, що об'єднала спочатку 79, а згодом 120 депутатів. На чолі Народної Ради став депутат від Львівщини академік І. Юхновський.

«Група 239» не була монолітною. Серед її представників були як ортодоксальні комуністи, так і ті, що дивились на події з прагматичних позицій. Згодом це призвело до того, що ВР УРСР виступила за суверенітет, а пізніше і за незалежність України.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ.

У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990— 1994) абсолютну більшість (239 осіб) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності України заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю («за» проголосувало 355 депутатів, «проти» — 4).

Декларація складається із вступу (преамбули) та 10 розділів:

Самовизначення української нації.

Народовладдя.

Державна влада.

Громадянство.

Територіальне верховенство.

Економічна самостійність.

Екологічна безпека.

Культурний розвиток

Зовнішня й внутрішня безпека.

Міжнародні відносини.Основні положення Декларації:

-народ України становлять громадяни республіки всіх національностей;

закріплено державний, народний, національний суверенітети, повнотуі неподільність влади республіки в межах її території, незалежність ірівноправність у зовнішніх зносинах;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

виняткове право народу України на володіння, користування ірозпорядження національними багатствами;

самостійність України у вирішенні питань економіки, екології,культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнароднихвідносин;

миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;

гарантія права на вільний національно-культурний розвиток усіхнаціональностей, що проживають на території України;

необхідність піклуватися про задоволення національно-культурнихпотреб українців за межами республіки.

Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Але під тиском громадськості народні депутати почали робити реальні кроки по наповненню змісту Декларації. ЗО липня 1990 р. вони прийняли рішення повернути в Україну для продовження служби всіх солдатів Радянської Армії, призваних з її території. Однак та ж обережна більшість санкціонувала укладання двосторонніх угод України з іншими союзними республіками, погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в наступному:

суверенітет було офіційно визнано необхідною умовою подальшогорозвитку української нації;

визначено основні напрями діяльності по досягненню реального

суверенітету.

Ще в часи перебування України в складі СРСР було закладено основи майбутньої незалежності нашої держави.

Незабаром після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В. Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою ВР УРСР було обрано Л. Кравчука.

2. Провал спроби збереження СРСР.

Наміри реформувати СРСР змусили противників діяти. 19 серпня і 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши і позбавивши зв'язку М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП), до якого ввійшли вісім осіб: віце-президент. СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

ДКНС заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації, у деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан. Рішучість заколотників на словах не підкріплювалася їхньою рішучістю в діях. Військам, виведеним на вулиці, не було поставлено чіткого завдання, до того ж, вони не горіли бажанням воювати з власним народом.

Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві під синьо-жовтим прапором були й представники України. Рішучі дії Б. Єльцина підтримала більшість урядів країн світу. Заколот провалився.

Події серпня виявили реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвально оцінював переворот і пропонував парткомам «організувати» підтримку дій ДКНС.

Присланий заколотниками в Україну генерал В. Варенніков заявив, що в разі не підтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори

будуть застосовані війська. Він, заручившись підтримкою першого секретаря КПУ С. Гуренка, намагався схилити Голову Президії ВР УРСР Л. Кравчука до визнання ДКНС. Та спроби виявились марними. Кравчук, вважаючи, що будь-які масові виступи населення можуть спровокувати заколотників до введення військ до Києва та інших міст, масових арештів, закликав до спокою і витримки. Він заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і немає підстав для введення в республіці надзвичайного стану. Тим самим він не визнав правомочними розпорядження ДКНС на території України. Військові та міліція на території України не підтримали заколотників. Союз офіцерів України запропонував організувати загони добровольців для захисту українського парламенту, а також закликав військових — громадян України — не виконувати розпорядження ДКНС.

Деякі місцеві Ради, особливо в західних областях, рішуче та недвозначно засудили заколот. У зверненні керівників Львівської обласної Ради до населення області містився заклик «при спробі насильницького усунення демократично обраної народом влади відповісти масовими актами громадської непокори». Харківська міська Рада кваліфікувала дії ДКНС як найтяжчий злочин.

В Україні проти заколотників послідовно й рішуче виступила тільки опозиція — представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР, закликали до організації загального страйку.

Тим часом у ніч з 20 на 21 серпня віддані ДКНС війська, здійснили спробу штурму Білого дому в Москві. Під час штурму загинуло троє осіб. Спецпідрозділи, які мали завершувати операцію, відмовились від будь-яких дій. Стало зрозумілим, що заколот провалився.

22 серпня Президія ВР УРСР ухвалила рішення про скликання позачергової сесії парламенту, рішенням Верховної Ради УРСР, закликали до організації загального страйку.

Тим часом у ніч з 20 на 21 серпня віддані ДКНС війська, здійснили спробу штурму Білого дому в Москві. Під час штурму загинуло троє осіб. Спецпідрозділи, які мали завершувати операцію, відмовились від будь-яких дій. Стало зрозумілим, що заколот провалився.

22 серпня Президія ВР УРСР ухвалила рішення про скликання позачергової сесії парламенту.

3. Проголошення незалежності України.

Незважаючи на прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про, державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися в складі СРСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, менше озираючись на Москву. Упродовж короткого часу (із літа 1990 до літа 1991 р.) Верховна Рада УРСР ухвалила низку законів і постанов із важливих проблем економічної політики та державотворчого життя. Серед них — Закон «Про економічну самостійність України» (серпень 1990), закони «Про заснування посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР», «Про Президента Української РСР» (липень 1991) та інші.

Аналогічні події розгорнулися в інших союзних республіках.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці та заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому.

Сесія прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, у якому, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з'явилася нова суверенна держава — Україна.

Акт проголошення незалежності України — це документ велик історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу] v

Причетність КПУ до спроби державного перевороту ДКНС (рос. ГКЧП) призвів до прийняття указів президії Верховної Ради «Про тимчасове призупинення діяльності КПУ» від 26 серпня 1991 р. та «Про заборону діяльності КПУ» від ЗО серпня 1991 р.

В атмосфері національного піднесення 4 вересня 1991 р. було прийнято історичне рішення про підняття над будинком Верховної Ради України національного синьо-жовтого прапора, який 28 січня 1992 р. був затверджений як Державний Прапор України.

4. Референдум 1.12 1991 р. та вибори президента України.

Щоб зберегти СРСР, покласти край «параду суверенітетів», союзне керівництво вирішило ініціювати укладення нового союзного договору. (До того ж широкій громадськості завдяки дослідженням львівського історика Ісаєвича стало відомо, що союзний договір 1922 р. так і не був підписаний, а підмінений Сталіним Конституцією 1924.)

В Україні до підписання нового союзного договору ставилися неоднозначне. Під тиском громадськості 17 жовтня 1990 р. ВР УРСР приймає постанову, у якій визнавалося передчасним підписання нового союзного договору до затвердження нової Конституції України. 20 листопада Росія і Україна підписали угоду про визнання суверенітету одна одної і про необхідність співпраці на взаємовигідних умовах. Аналогічна угода була підписана з Казахстаном. Таким чином, союзний центр фактично усувався від влади; формувалися обриси конфедеративного союзу.

23 листопада був представлений проект союзного договору, який обмежував права республік, передбачав формування союзних органів влади з великими повноваженнями в сфері міжнародних відносин і фінансів. Передбачався пріоритет союзних законів над республіканськими. Такий проект не викликав великого ентузіазму. Тому консервативні сили, і зокрема депутатська група «Союз» ВР СРСР, закликали М. Горбачова, як президента, винести на Всесоюзний референдум питання щодо майбутньої долі СРСР. На референдум було винесене таке питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права й свободи людини будь-якої національності?» Навмисно ускладнена формула, а також зловживання висловами, що не мали юридичного змісту («оновлена федерація», «повною мірою»), були потрібні партапарату, аби заручитися підтримкою народу, але залишити собі свободу дій. Відбулася відверта політична спекуляція на цілком природному бажанні абсолютної більшості населення до стабільності.

У цій ситуації голова ВР УРСР Л. Кравчук запропонував одночасно із загальнодержавним референдумом провести в Україні опитування населення щодо суті майбутнього єдиного державного утворення. ВР УРСР затвердила додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у

складі Союзу радянських суверенних держав на, засадах Декларації про державний суверенітет України?»

17 березня 1991 р. відбувся референдум. У ньому взяли участь і 83,5 % виборців. Народ України відповів позитивно як на перше (70,2 % від кількості тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на друге питання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування (на голосування виносилися, по суті, різні форми національно-державного устрою), було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється у бік незалежності. Таким чином, не вступаючи в пряму конфронтацію з президентом і ВР СРСР, ВР УРСР здобула підтримку народу, домігшись схвалення Декларації про державний суверенітет.

Після референдуму розпочався так званий «Новоогарьовський процес» — переговори керівників дев'яти республік, включаючи Україну, з президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. В останньому варіанті договору передбачалося, що союзні відомства, поступляться значною кількістю повноважень, але Радянський Союз мав залишитися федерацією республік, а не співдружністю суверенних держав конфедеративного типу. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба Горбачова шляхом компромісу між республіками і центром врятувати державну цілісність СРСР. Але тут втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того ж дня, крім Акта проголошення незалежності України, було прийнято й постанову Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.

На питання бюлетеня 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну відповідь дало населення всіх областей України й Криму незалежно від їх національного складу. Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. жителі України обирали першого президента самостійної держави.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено шість кандидатів — В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, І. Юхновський. Ще один кандидат у Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі виборів, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому минулому завідувач ідеологічного відділу ЦК КИУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і став першим Президентом незалежної України (1991 — 1994).

8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, неподалік від Мінська, президенти Л. Кравчук (Україна), Б. Єльцин (Росія), С. Шушкевич (Білорусія) констатували, що вихід республік зі складу СРСР й утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР' як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни. Україна увійшла до складу СНД на правах асоційованого члена.




See also:
Разное
Похожие записи
  • фінанси тема 1-2
    Тема 1 Фінанси це система відносин з приводу розподілу та перерозподілу створеного...
  • Эссе на тему
    Эссе на тему: «Вред алкоголя на организм» Ученицы 52 группы Платоновой Марии...
  • Я выбрала эту тему
     Я выбрала эту тему потому, что считаю её очень интересной и полезной: хочу...

Комментарии закрыты.