Тема 25

20 Февраль 2014 →

Лекція № 25

Тема. Культура та духовне життя наприкінці 1950 - у першій половині 1960-х рр.

Мета : розглянути особливості історичних умов розвитку культури у 50-60 роках; охарактеризувати розвиток наукових знань, реформ у сфері освіти; дати визначення поняттям шістдесятники та дисиденство; розвивати вміння робити історичний аналіз та висновки; виховувати студентів в дусі патріотизму та поваги до власної історії.

План

Історичні умови розвитку культури.

Розвиток науки. Реформи в системі освіти.

Десталінізація та її вплив на літературно-мистецьке життя.Шістдесятники.

Зародження дисидентського руху в Україні.

1. Історичні умови розвитку культури.

Українська культура кінця 1950 — початку 1960-х рр. розвивалася в умовах «відлиги», яка мала значний вплив на всі процеси культурного життя. Послаблення адміністративного тиску, політики самоізоляції, жвавий культурний обмін стимулювали культурне життя, сприяли духовному розкріпаченню.

Суттєвий вплив на формування ідеології суспільства справило святкування в 1954 р. 300-річчя Переяславської ради. На честь цієї події ЦК КПРС схвалив «Тези про 300-річчя возз'єднання України а Росією (1654-1954)». У документі наголошувалося, що ця подія є важливою для всього радянського народу. Запорукою подальшого успішного розвитку українського народу мають стати взаємодопомога і дружба з «братнім російським народом».

Політична «відлига» привела до нової хвилі «українізації». Знову постало питання про збереження і розвиток української мови. Такі історичні умови сприяли новому піднесенню української культури, можна навіть говорити про її чергове відродження.

Напередодні реформи в пресі розгорілася дискусія щодо принципів і напрямів реформування школи (1958). Багато суперечок викликав пункт: батьки учнів самі повинні обирати мову, якою будуть навчатися їхні діти.

Така теза не отримала підтримки навіть серед вищого партійного керівництва КПУ, які вважали, що українська мова має залишатися обов'язковою для вивчення. На захист української мови висловлювався і перший секретар КПУ П. Шелест. Було зрозуміло, що батьки з метою

полегшення майбутньої кар'єри своїх дітей обиратимуть у школах російську мову навчання.

Проти такої тези виступила й українська творча інтелігенція. У резолюції партійних зборів київських письменників було заявлено: «Віддати лише на волю батьків вирішення питання, яку мову в обов'язковому порядку вивчатимуть їх діти,— не можна!».

Однак Хрущов виявив твердість і наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту залишився пункт про факультативність вивчення української мови. Як результат з 1959 до 1965 р. кількість російських шкіл в УРСР зросла з 4192 до 4703, а кількість українських скоротилася з 25 308 до 23 574. Проте ця статистика не повністю відображає процес: більшість українських шкіл були невеликими (декілька сотень учнів), у той час як у російських навчалося по декілька тисяч учнів.

На початку 1960-х рр. процес русифікації ще не набув загрозливого, характеру, а нові зміни в школі дали позитивний результат у справі; національного відродження.

З а реформою народної освіти передбачався перехід до обов'язкового 8-річного навчання. Десятирічки перетворювалися на одинадцяти річки. Розширювалася мережа шкіл-інтернатів. Покращувалася, система підготовки вчителів. Політехнізація освіти призвела до того, що учень, виходячи зі стін школи, отримував найбільш поширені, в промисловості й сільському господарстві професії.

У 1965 р. було прийнято рішення про поступовий перехід у вищих навчальних закладах УРСР на українську мову навчання. Але воно так і не було реалізоване.

2. Розвиток науки. Реформи в системі освіти.

Проголошений Хрущовим курс на перебудову народної освіти (1958 р.) мав поєднати загальноосвітнє і політехнічне навчання. Проте матеріально-технічна база шкіл, педагогічні кадри були неспроможні повною мірою реалізувати ці завдання. Якість підготовки спеціалістів у вузах і технікумах відставала від кількісного їх зростання. Шкільний закон, прийнятий Верховною Радою УРСР (квітень 1959 р.), став інструментом русифікації української школи (в 60-х роках у Києві і в обласних містах українські школи становили 28%, російські - 72%).

В період "відлиги" активізувалась робота творчої інтелігенції, науковців. Цікаві дослідження здійснювали історики, етнографи, археологи,

літературознавці, мистецтвознавці. Засвітився талант поетів і прозаїків Д.Павличка, Р.Лубківського, І.Драча, Ю.Мушкетика, Д.Іваничука, композиторів А.Кос-Анатольського, С.Людкевича, П.Майбороди та ін.

Друком вийшли: "Український історичний журнал", багатотомні видання "Українська Радянська Енциклопедія", "Словник української мови", "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України" тощо.

Великі досягнення відбулися в науково-технічній сфері. У 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі (на той час) прискорювач електронів; розширилися дослідження у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо.

Україна була одним із центрів розвитку кібернетики; залишилася центром розвитку у галузі електрозварювання (під керівництвом академіка Б.Патона); академік М.Боголюбов розробив нові методи квантової теорії поля та статистичної фізики та ін.

Послабилась самоізоляція країни. Республіка ставала все відкритішою для іноземного туризму. Почастішали візити радянських громадян за кордон. Так, у 1958 р. 326 зарубіжних учених і спеціалістів відвідали АН УРСР, 257 осіб - Українську сільськогосподарську академію.

Однак слід наголосити, що на початку 60-х років політичний курс Хрущова зазнає суттєвих змін. Почався погром лібералів в Україні, який часто прикривався боротьбою з так званим українським буржуазним націоналізмом. Активно йшла русифікація республіки.

У цих умовах на захист української мови, національної культури, вітчизняної історії стали кращі представники творчої молоді - шістдесятники. Це було нове покоління письменників, художників: Л.Костенко, Б.Олійник, В.Симоненко, М.Вінграновський, І.Драч, Є.Сверстюк, В.Стус, І.Світличний, І.Дзюба, А.Горська, П.Заливаха та ін. Проте творити їм доводилось в умовах всезростаючого опору влади (посилення цензури видань тощо). (Див.: Є. Сверстюк. Блудні сини України. - К., 1993, с. 24, 25.) Як протест проти антинародних дій тоталітарного режиму, недотримання ним конституційних положень, особливо прав людини, став розвиватись дисидентський рух (питання висвітлюється в наступній темі).

Отже, оцінюючи українську історію середини 50-х - початку 60-х років, можна відмітити:

- це була спроба очищення суспільства від жорстокого сталінського режиму. Припинились масові арешти, менше стало переслідувань "вільнодумства". На деякий час творча інтелігенція, діячі культури, науки дістали більшу свободу для самовираження;

- все ж зберігалось багато рис тоталітарної системи: життя і діяльність людини регламентувались цензурою і органами КДБ; монополію на владу й далі мала Комуністична партія; інтереси України і її народу цілком підпорядковувались інтересам Радянського Союзу; - активні виступи шістдесятників, дисидентів, прогресивної громадськості підготували глибокі демократичні зміни для наступного періоду історичного розвитку України.

3. Десталінізація та її вплив на літературно-мистецьке

життя. Шістдесятники.

Десталінізація, яка була основним змістом «відлиги», сприяла духовному оновленню життя суспільства.

Першими проявами «відлиги» в галузі культури стали стаття В. Померанцева «Об искренности в литературе», що з'явилась у журналі «Новий мір», головним редактором якого був О. Твардовський, повість І. Еренбурга «Оттепель». роман М. ДудінІІева «Не хлебом саиньїм». Ні твоои поставили важливе питання: чому правда в літеоатуоі підмінялася брехнею, яке призначення інтелігенті, що в нашім історії замовчувалося або перекручувалося.

першою «ластівкою» духовного прооуджєння в у країні стала пуолікашя v червні іузз р. в «литєрзтурнои газете» статті й. ловженка «гуіистеггтво живопису І сучасність», у ній містився заклик «розширювати українською Інтелігенцією як сигнал до пошуку нових творчих можливостей, ще більших сподівань у творчої Інтелігенті викликав. у його резолюціях підкреслювалася необхідність розширення прав союзних республік у господарському та культурному оудівниитві. Іеоретичною оазою такого рішення була теза про те. що «соціалізм не тільки не усуває раніше за Інших на нову ситуацію відреагували письменники нових позицій були написані автобіографічна повість Довженка «За ширмою». поеми «Розстріляне безсмертя». «Мазепа» та повість «Третя рота» о. Сосюри, романи л. ІІервомаиського «стельмаха кров людська — не водиіія». «ллю І сіль», «правда І кривда». Із поезією та прозою активно виступали О.Симоненко. іуі. гудєнко.

Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Р. Рубківський, К). Мушкетик, І. Чендей, І. Драч, В. Шевчук. Літературну критику представляли І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Мороз та інші. Політична «відлига» спричинила нову хвилю «українізації». Знов було порушено питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Пом'якшення в мовній сфері сприяли появі низки нових україномовних видань. За період з 1956 до 1958 їх збільшилося з 49 до 64. На 1956 р. кількість україномовних газет у республіці становила майже 77 %. історичної справедливості — поверненням в українську культур імен незаслужено забутих або несправедливо репресованих. Особливу активність виявляв у цьому М. Рильський. Саме завдяки йому було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся. М. Вороного. Він домігся пере видання творів видатних українських композиторів XVIII—XIX ст.

Значну роботу провели створені в і 956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В. Чумака. В. Еллана-Блакитного. а також репресованих Б. Бобинського. О. Досвітнього, і . Косинки. Іvi. їрчана. М. Куліша. Д. Фаліківського та інших.

Багатьох літераторів поновили в правах, членів Спілки українській письменників. Серед них її. Забіла. Г. Спік. Б. Коваленко. В. Полі шук. Г. Овчаров. 3. тулуо. Г. Хоткевич. Е. шехтман. О. Ковінька! В. мисик та інші. У другій половині І950-х рр. більше уваги стали приділяти збереженню історико-культурної спадщини. Держава взяла піл охороною пам'ятки історії та культури України.

Пронеси лібералізації змусили компартійну верхівку визнати деякі свої помилки. Так. була визнана помилковою оцінка опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький» та інших творів.

Та поряд з процесом «українізації» починається нова хвиля русифікації. Поштовхом до неї стала освітня реформа.

Покоління митців «відлиги» не вписувалося у жорсткі ідеологів межі

«шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторі І митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського

олюднення всіх сторін суспільного життя.

Провідне місце серед покоління молодих поетів належало В. симоненку. Основною ідеєю його творчості була безмежна любов до рідної землі. Плідною і багатою в новій суспільно-політичній атмосфері були

творчість українських композиторів як офіційного, традиційного, гак і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, ( Лгодкевича, братів Г. та П. Майбородів, Ю. Мейтуса, Л. Ревуцького, Л. Штогаренка та інших. Новаторством була позначена авангардна мушка Л. Грабовеького, В. Годзяцького, В. Сільвестрова, В. Загоруснп.

Нову хвилю в кінематографі представляли О. Параджанов, Ю. Іл пінко, Л. Осика. Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Де регуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая, народних майстрів К. Білокур, М. Приймаченко, Г. Василащук. Оригінальні форми й незвичний зміст принесла творчість художників О. Заливахи, А. Горської, В. Кушніра, В. Зарецького. Із рухом шістдесятників тісно пов'язане ім'я талановитої художниці Т. Яблонської. Разом з В. Зарецьким вона стала основоположником і фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, який незважаючи на певні труднощі зберігся і набув розвитку в наступні десятиріччя.

Пожвавлення в національно-культурному житті зумовило зростання в суспільстві інтересу до театрального мистецтва. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як Б. Добровольський. іі. Ужвій. Ю. Лавров, Є. Пономаренко. М. Романов. К. Хохлов. Традиції Леся Курбаса творчо наслідували його учні — режисер Г. Юра. М. Крушельницький. Б. Тягло. В. Скляренко та Інші.

З оригінальними Ідеями та творчими знахідками влились v рух шістдесятників І. Драч. М. Осадчий. Є, Сверткж. і. Світличний, М. Горинь. С Караванський. Б. Мороз. М. Б. стус. м. Холодний, і. Калинець. І. та інші

Ідеї шістдесятників приваблювали молодь. У Києві та Львові виникли клуби творчої молоді, що об'єднували молодих інтелектуалів. Характерною особливістю їх діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження, культивування національних культурних традицій І здобутків.

Така діяльність шістдесятників не могла не налякати владні структури. » березня і963 р. після зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією, на якій він піддав брутальній критиці митців, розпочалася чергова ідеологічна кампанія проти шістдесятників. Критика доповнювалася адміністративними заходами: забороною друкувати твори, влаштовувати творчі вечори, забороною існування клубів тощо. Під таким тиском частина інтелігенції відійшла від активної громадської діяльності, зосередившись на професійній діяльності, не йдучи на конфронтацію з владою і висловлюючи свої ідеї в

завуальованій формі. Інша частина — залишилася на своїх позиціях, ставши в опозицію до існуючої влади, тобто дисидентами (незгодними).

Упродовж 1950-1960-х рр. політика влади щодо релігії та церкви зазнала певної еволюції. Лібералізація, послаблення тиску на церкву -1954-1958 рр. Масштабна кампанія наступу на церкву -1958-1962 рр. Процес десталінізації радянського суспільства зумовив деякі послаблення тиску на релігійні організації. Початок цьому поклала постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення». У постанові зазначалося: «...нерозумно і шкідливо ставити тих чи інших радянських громадян під політичний сумнів через їх релігійні переконання». Наголошувалося на недопустимості «будь-яких образ віруючих і церковнослужителів, а також адміністративного втручання в діяльність церкви».

Нові акценти в політиці дали практичні наслідки: за 1955-1956 рр. збільшилась кількість православних церков і молитовень, у 1955-1957 рр. відчутно зросла кількість православного духовенства. Збільшився набір до релігійних навчальних закладів. Зросли пожертви громадян на храми. Посилено проводилися ремонтні роботи, зросла кількість обслуги храмів. Із 1955 р. почалося повернення із заслання священиків греко-католицької церкви. Було звільнено 286 із 344 репресованих. Також був звільнений митрополит Й. Сліпий.

Процес повернення призвів до активізації віруючих, які сподівалися на відновлення УГКЦ. У деяких закритих греко-католицьких (уніатських) храмах самовільно розпочалися богослужіння. Проте сподіванням на відновлення УГКЦ не судилося збутися. РПЦ і партійне-державне керівництво вжили необхідних заходів, аби унеможливити підновлення УГКЦ. У 1957 р. відбулись повторні арешти декількох і єпископів, посилилися адміністративні переслідування Й. Сліпого. На кінець 1957 р. будь-які спроби відродити УГКЦ були придушені.

Боротьба проти відновлення УГКЦ стала початком нового наступу на церкву. Партія обрала курс на побудову комунізму. Місцевим органам влади було дано розпорядження про встановлення жорсткого контролю за священиками, Фінансовою і господарською діяльністю церков. Рада контролювала всі найважливіші питання церковного життя І навіть кадрові. Наприкінці 1950-х рр. було ухвалено низку актів, які зменшили можливість відкриття храмів, проте істотно полегшили їх закриття. Вирішення цього питання було передано до компетенції облвиконкомів. Із 1959 р. розпочалась кампанія закриття церков і монастирів. Протягом чотирьох років було закрито понад 3 тис. церков і молитовень, у той час як на 1958 р. в УРСР їх налічувалося 8537.

Крім того, під адміністративним тиском в Україні припинили існування майже всі монастирі. Спочатку в них конфіскували землі, потім збільшили податки, заборонили ставати монахами особам до ЗО років тощо. Початок 1960-х рр. відзначався посиленим переслідування протестантських церков і сект: християн-баптистів, адвентистів, єговистів, п'ятидесятників та інших. Над представниками цих церков відбулась ціла низка судових процесів, під час яких допускалися численні порушення, до підсудних застосовувалися максимальні міри покарань, хоча в більшості випадків звинувачення були надуманими. Але це нічого не дало: кількість громад зменшилася, але кількість віруючих зросла.

Таким чином, після короткого періоду лібералізації церковного життя відбувся черговий погром церков.

4. Зародження дисидентського руху в Україні.

Дисидентство — виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви.

Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М. Хрущова мали поверховий характер, не торкалися підвалин тоталітаризму, а права, компетенції, реальне становище республіки істотно не змінилося, — усе це примушувало незгодних з існуючими порядками шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету.

З поразкою збройної боротьби ОУН УПА український національно -визвольний рух. не припинився, він лише набув нових форм. У другійполовині 1950-х рр. в Україні в різних містах починають спонтанно виникатипідпільні групи та організації, які намагаються набути стрункихорганізаційних форм і розгорнути пропагандистську діяльність з метоюзалучити нових прихильників і розгорнути більш активну роботу. Однією знайпоширеніших форм боротьби на цьому етапі стало виготовлення іпоширення листівок, наклад яких складав декілька тисяч.

Текст однієї з таких листівок

Воля народам, Воля людині! Громадянине!

Чи зробив ти висновок, що дав українському народом жовтневий переворот 1917 р.?

Він зліквідував здобуту народами внаслідок повалення царизму волю, придушив молоду Українську народну республіку, принісши твоєму народові ще гірше рабство, ніж було царське. І він спричинив до загибелі кращих твоїх братів і друзів, до загибелі української культури і до знищення твого добробуту.

Чи згоден ти і надалі терпіти більшовицьке ярмо?

Українські революціонери.

Прочитай і непомітно підкинь другому.

Запитання до документа

Які ідеї містились у листівці?

Чи могли мати вплив на громадян проголошені в ній ідеї?

Ця листівка була підготовлена і розповсюджена групою «.Об'єднання», яка проіснувала з 1956 до 1959 р. Вона нараховувала 15 активних учасників (В. Леонюк, Я. Гасюк, В. Христинич та інші), складалася переважно з колишніх політв'язнів, ідейно була близька до ОУН. Девізом діяльності групи можна взяти рядки з вірша одного з її учасників: «Смертні ми люди — справа безсмертна, Віримо в святість її!». Після викриття і судового процесу учасники були ув'язнені й реабілітовані тільки в 1992 р.

Інша організація, що діяла у Львові, — Український національний комітет, нараховувала 20 активних учасників. Керівниками і організаторами групи були Б. Грицин та І. Коваль. Вона намагалася створити підпільну мережу для подальшої організації збройної боротьби, а на початку своєї діяльності робила акцент на пропаганді її організації легальних форм боротьби. У програмі групи проголошувалися такі цілі:

Повна національна незалежність.

Український уряд, вибраний народом.

Українські суверенні кордони.

Ліквідація колгоспної системи.

Проведення нової аграрної земельної реформи.

Запровадження нового законодавства.

Виселення за межі держави всіх інших націй.

Українська національна армія.

Розроблення нової конституції.

Свобода слова і друку.

Група проіснувала з 1958 до 1961 р., потім була викрита, а її члени засуджені. У своїй діяльності активісти групи намагалися об'єднати всі існуючі підпільні антирадянські групи.

У 1961 р. відбулась спроба організувати в с. Золотники Тернопільської області Українську національну партію (УПП). Ініціатором створення УНП був Є. Гогусь, колишній остарбайтер, вояк дивізії ОС «Галичина». Своєю метою УНП проголошувала створення незалежної України. Учасники УНП покладали надії на міжнародний конфлікт і вступ на територію України іноземних військ. УНП практично нічого не встигла вчинити. Учасники групи були засуджені до максимальних термінів ув'язнення.

Однією з найбільш теоретично підготовлених була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), що була утворена в 1958 р. на чолі з юристом Л. Лук'яненком. На відміну від попередніх груп вона складалася з людей, що мали вищу освіту. Першочерговим завданням груші було вироблення ідейних засад руху. Серед учасників групи не було єдності в цьому питанні. Одні пропонували марксизм-ленінізм, інші категорично це відкидали. Завдання спілки — кесиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, утворивши незалежну демократичну державу. Спілка мала політичну програму к об'єднувала майже ЗО осіб.

За звітами КДБ, у другій половині 1950-х рр. в Україні було викрито близько 50 антирадянських груп у різних регіонах України (Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська та інші області).

Усі ці групи та організації започаткували новий етап національно-визвольної боротьби, який взяв за основу ненасильницькі методи.

Інша течія, із якої згодом формувався дисидентський рух, був рух молодої творчої інтелігенції — шістдесятників.

У Києві вони об'єдналися в Клуб творчої молоді (1959—1964). У 1962 р. подібний клуб «Пролісок» виник у Львові під керівництвом М.

*_»

Косова. Його учасниками були брати М. І Б. Горині, І. Гель, М. Осадчий, І. Стасів, І. Калинець, Г. Чубай, С. Шабатура, М. Зваричев.

Поїздки з творчими вечорами, виставами членів цих клубів сколихнули громадськість. Творча молодь починає згуртовуватися в Харкові, Черкасах, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську.

Виявом творчої віддачі шістдесятництва і матеріально, і духовно став самвидав.

Самвидав — це літературні, публіцистичні, наукові твори, які розповсюджувалися в рукописах без офіційного дозволу і цензури. Поширювалися переважно таємно.

Першими і найбільш поширеними самвидавними творами були вірші В. Симоненка.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе чудуватися навік.

...Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Ви чуєте? — на цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил.

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіе земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Серед самвидавних творів слід відзначити спогади Л. Самуся «Чорні дні мого існування» — спогади про ГУЛАГ; І. Світличного «Українська інтелігенція перед судом КДБ» (матеріали про «Справу юристів»), І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» тощо.

Головним організатором і розповсюджувачем самвидаву був І. Світличний. Він поставив собі за мету створити українську літературу альтернативну офіційній.

Самвидав, поява різних молодіжних організацій, листи, звернення до партійних органів, публічні виступи на всіляких урочистостях засвідчили перехід руху шістдесятників з культурницького в політичне русло.

Отже, шістдесятництво — це широкий мистецько-громадський рух української інтелігенції. За даних історичних обставин шістдесятництво і дисидентство дещо тотожні, але належність до шістдесятників не і дає підстав називати даного діяча дисидентом. До дисидентів слід і зараховувати тих, хто висловлює політичне невдоволення шляхом і поведінкових акцій, що підпадають під каральні акції влади, включаючи арешт і ув'язнення.

Дисидентство при соціалізмі, як твердить І. Світличний у роботі «Українська інтелігенція перед судом КДБ», — «це послідовна, чітко спрямована, а часто й стихійна світоглядність людей, не сумісна (повністю чи частково) з офіційно проголошеною комуністичною ідеологією, а також розбудованою на основі цієї ідеології політичною системою однопартійної тоталітарної диктатури панівної імперської нації й веденою нею політикою...»

У русі опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активні протидії існуючому ладові виявлялися в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. У 1953 р. в м. Христинівка на Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які споруджували комсомольські шахти. Вони рішуче виступили проти дій міліції щодо свого товариша, молодого будівельника, які призвели до його смерті.

Виступи робітників були некоординованими. У той самий час подібний випадок мав місце в м. Прилуки Чернігівської області. Тут робітники взяли участь у страйковому виступі у зв'язку з вбивством їхнього товариша в місцевому відділі міліції. Вони висловлювали різку критику на адресу місцевих органів влади з приводу порушення конституційних прав людини і свавілля. Перелякана місцева й обласна влада намагалися заспокоїти розгніваних людей; фактично всі вимоги, які вони висували, були виконані.

У багатьох регіонах України робітники виступали проти махінацій керівництва підприємств під час нарахування зарплати. У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк, викликаний з підвищенням цін на продукти харчування. Того ж року робітничі заворушення відбулися в Горлівці, Одесі, Львові. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового люду, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного закону — Конституції. Загалом у цей період робітничий рух носив стихійний неорганізований характер.


See also:
Разное
Похожие записи
  • Я выбрала эту тему
     Я выбрала эту тему потому, что считаю её очень интересной и полезной: хочу...
  • Финансовое тема 1
    Банковский кредит в системе кредитных отношений: понятие и принципы Деньги, как и...
  • Фінанси акціонерних товариств тема 1
    Тема 1 Сутність та призначення корпоративних фінансів Поняття корпоративних фінансів  Корпоративні фінанси (Corporate Finance)...

Комментарии закрыты.