МОЯ МЕТОДИЧКА

20 Февраль 2014 →

ІІІ. НАВЧАЛЬНО -МЕТОДИЧНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ

Змістовий модуль 1. Історичний розвиток української культури: від витоків до Іпол.ХVII ст.

Тема 1. Філософсько-теоретичні основи історії української культури.

1.Розуміння поняття культури як суспільного та духовного феномену: еволюція поглядів та сучасні інтерпретації поняття. Структура та функції культури.

2.Предмет та мета курсу «Історія української культури».

3.Феномен української культури: особливості світогляду та характерології українського народу як підґрунтя української культури; українська культура як складова та невід‘ємна частина світової культури.

Тема 2. Історичні умови виникнення та джерела формування української культури.

1.Культурогенез українського народу. Періодизація та джерела вивчення української культури.

2.Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт). Феномен Трипільської культури.

3.Культура мідно-бронзової та ранньозалізної доби (кіммерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор‘я).

4.Характерні риси культури ранньослов‘янського періоду. Зарубинецька та Черняхівська культури.

Тема 3. Особливості культури Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

1.Специфіка та характерні риси дохристиянської культури Київської Русі.

2.Вплив християнства на духовну культуру Київської Русі. Матеріальна та духовна культура Київської Русі (книжна культура, архітектура та образотворче мистецтво тощо).

3.Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі.

Тема 4. Культурні традиції українського Ренесансу (ХIV–І пол. ХVII ст.).

1.Поширення гуманістичних ідей в духовній культурі України доби Ренесансу. Феномен українського Ренесансу: умови формування, специфіка, періодизація

.2.Розвиток освіти та наукових знань в Україні: книгодрукування та культурно-просвітницька діяльність братських шкіл.

3.Архітектура і образотворче мистецтво доби Ренесансу. «Золотий вік» Львівського архітектурного Ренесансу.

4.Музична культура і театральне мистецтво епохи Ренесансу.

Змістовий модуль 2

Історія української культури з ІІ пол. ХVII –ХХІ ст.

Тема 5. Особливості української культури ІІ пол. ХVII –ХVIIІ ст.

1.Історичні та суспільно-політичні передумови розвитку української культури. Самобутні риси культури Козацької держави.

2.Розвиток освіти та наукових знань в Україні ІІ пол. ХVII –поч. ХVIIІ ст. Діяльність Києво-Могилянської Академії.

3.Феномен козацького бароко в архітектурі та образотворчому мистецтві.Особливості літературної діяльності в українській культурі: козацькі літописи, полемічна література тощо.

4.Музична культура і театральне мистецтво культури українського бароко.

Тема 6. Українська культура кін. ХVІII –поч. ХХ ст. Національно-культурне відродження в Україні.

1.Ґенеза та періодизація національно-культурного відродження в Україні наприкінці ХVІII –початку ХХ ст.

2.Характерні риси дворянського періоду національно-культурного відродження в Україні.

3.Особливості народницького періоду національно-культурного відродження.

4.Модерністичний період національно-культурного відродження в Україні та його характеристики.

Тема 7. Особливості української культури ХХ ст.

1.Головні тенденції та періодизація розвитку української культури ХХ ст.

2. «Розстріляне Відродження» 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури

.3.Особливості радянської доби в українській культурі. Панування соцреалізму.

4.Феномен дисидентів-шістдесятників як спроба відновлення української самобутності.

5.Творчість діячів української культури в еміграції.

Тема 8. Специфіка української соціокультурної ситуації сьогодення.

1.Період «перебудови» в Україні як передумова національного відродження української культури.

2. Постмодерністичні тенденції в сучасній українській культурі.

3. Особливості та характерні риси українського соціокультурного простору наших днів.

4.Перспективи розвитку української культури у ХХІ ст.

IV.ЛЕКЦІЇ З КУРСУ «ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Змістовий модуль 1 Історичний розвиток української культури: від витоків до І –ї пол. ХVII ст.

Тема 1. Філософсько-теоретичні основи історії української культури.

1.1Розуміння поняття культури як суспільного та духовного феномену: еволюція поглядів та сучасні інтерпретації поняття. Структура та функції культури.

1.2.Предмет та мета курсу «Історія української культури».

1.3. Феномен української культури.

1. Термін "культура" вперше зустрічається в одному з творів знаменитого римського оратора Цицерона (45 р. до н.е.). Первісно він означав обробку ґрунту, його "культивування", тобто зміни у природі під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природнимипричинами. Вже у цьому первісному змісті терміна було підкреслено важливу особливість культури -її людський фактор, висловлено ідею впливу людини та її діяльності на оточуючий світ. Як самостійна наукова категорія "культура" фіксується вперше у працях німецького юриста С.Пуфендорфа (1632-1694). Він застосував цей термін для визначення різноманітних результатів діяльності людини.У середні віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, —з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва.

Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер (1694-1778 pp.), А.Тюрго (1722-1781 pp.), М.Кондорсе (1743 —1794 pp.) вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 pp.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення "природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає.

Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів на торжество розуму і справедливості у суспільстві. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В.Ф.Гегель) свідомості.Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури.

Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання( М.Бердяев (1874—1948 pp.)

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші —пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розвитку уявлень про культуру, зазначимо що поняття культури пройшло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях.

По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку.

По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація".

По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті,

по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо. Культуру можна визначити як світ свідомого буття людини, створеного людьми в процесі взаємодії з природою та між собою. Вона проявляється в матеріальних, духовних, соціальних продуктах, що покладені в основу суспільного, колективного й індивідуального життя.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною "другу природу". По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. По-третє, культура —це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну, культуру духовну та соціальну.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей.

Матеріальна культура представлена світом речей, що створюють умови для існування людини (від знарядь праці до високих технологій) Соціальна культура охоплює людські стосунки. Різновидами соціальної культури є етнічна, національна, елітарна, масова культури, тощо.

Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного. Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури —це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури —це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей.

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабомусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.).

Вони вважали, що світова культура —це система духовних цінностей,що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення.

Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність —"це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми".

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 —1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 —1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена.

Але попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст.Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини.Передусім культура забезпечує акумуляцію(збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо.

Виділяють:

Символічну;

Комунікативну;

Інтегративну;

Соціалізації;

Господарсько-економічну;

Емоційну;

Інформативно-пізнавальну;

Захисну;

Ціннісну функції.

Так, фундаментальна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства.

1.2.В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних

особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність.

Предметом курсу є культурний процес і культурне буття українського народу в контексті культурологічної думки.Метою навчальної дисципліни «Історія української культури» є вивчення основних періодів розвитку української культури, проблеми етногенезу та культурогенезу українського народу, аналіз історичної специфіки української національної культурної традиції, що постає невід‘ємною умовою формування ціннісних орієнтирів та гуманізації сучасного українського соціокультурного простору.

Завдання курсу полягає у тому, щоб ознайомити студентів з основами сучасних підходів до історії національної культури, особливостями історичного розвитку української культури, виявити її зв‘язок з соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами, навчити студентів вільно оперувати сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним матеріалом.Історія української культури робить наголос на діяльності окремих особистостей -митців, вчених, педагогів, духовних пасторів тощо, які власне й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці - художні твори, наукові праці тощо.

1.3.Феноменальність української культури породжувалась і формувалась найбільшою мірою просторово-географічним та історичним чинниками. І це тісно пов‘язано з нинішніми реаліями становлення незалежної України, формування її матеріальних, духовних, моральних цінностей. Географічний, історичний та мовний чинники –найдавніші і найтриваліші в історії людства ще з доісторичних епох, з часів унікальної трипільської цивілізації. Історію української культури розглядають через призму національної культури. Методологічні засади дозволяють розкрити сутність та особливості національної культури. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких —географічні, господарські, побутові,ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Українська культура -органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, треба звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

Тема 2. Історичні умови виникнення та джерела формування української культури.

2.1.Культурогенез українського народу. Періодизація та витоки української культури.

2.2.Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт). Феномен Трипільської культури.

2.3.Культура мідно-бронзової та залізної доби (кіммерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор‘я).

2.4.Характерні риси культури ранньослов‘янського періоду. Зарубинецька та Черняхівська культури.

2.1.Розв'язуючи проблеми, пов'язані з кожною із національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.

Отже, Національна культура -це сукупність символів, вірувань переконань цінностей, норм поведінки, які характеризують духовне життя певної нації.Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходудо ранньокласової цивілізації.За характером українська культура належить до культур слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не лише культурної, а й етнічної унікальності населення.

Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою давно.Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу —міграційної та автохтонної. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.Походження слов ́ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов ́яни —це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.Перша і найдавніша концепція карпато-дунайська теорія, пов ́язана з ім ́ям літописця Нестора.

Друга концепція вісло-одерської теорії (Ю. Костишевського та М. Рудницького Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов ́ян між Дніпром і Віслою.Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов ́янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра (Б.О. Рибаков).

Стосовно різних періодів розселення слов ́ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Але визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо.

За такого становища необхідним виявляється реконструкція культури слов ́янських племен на основі вивчення письмових та речових джерел. Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов ́ян досить виразно і прив ́язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) пишуть про слов ́ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов ́ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.

У дослідженні культури слов ́янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов ́язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов ́янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов ́ян.

Отже, територія формування слов ́янської етнокультурної спільноти була досить обширною. Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. —І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов ́янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов ́янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського,балтського і тюркського культурних компонентів).

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.).

Безумовно, продовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам ́яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.

2.2.Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значення для творчого

самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумовили об ́єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Що ж ми сьогодні розуміємо під категорією "українська культура як цілісна система"? Відповідаючи на це питання, слід зазначити, що:

по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі;

по-друге, цілісна система культури включає в себе об ́єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній;

по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму;і,

в-четвертих, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежатив основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури.

Далі окреслимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як

палеоліт —стародавній кам'яний вік (1 млн —11 тис. pp. до н.е.),

—середній кам'яний вік (10 тис. —7 тис. pp. до н.е.),

неоліт —новий кам'яний вік (6 тис.— 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт —мідно-кам'яний вік (3300 -2800 pp. до н.е.),

бронзовий вік (2800-1200 pp. до н.е.).

Трипільська культура.У IV —III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства —землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Відкрита на початку 90-х років XIX ст. археологом В.Хвойкою поблизу с.Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об'єднання, складалася ієрархічна структура родів, виділялися найзнатніші з них на чолі з визнанимиглавами—патріархами.

Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними.

Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.

2.3. Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу —патріархату.

В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість —істотне поширення виробів із бронзи —першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, —речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

Незважаючи на піднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основними галузями господарства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) і скотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Відбулися великі зміни в соціально-політичному житті. Упродовж бронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнім археологічним еквівалентом були культури:

ямна,

катакомбна

багатоваликової кераміки,

зрубна (Степ),

шнурової кераміки,

тшинецько-комарівська,

білогрудівська,

бондарихінська (Лісостеп і Полісся).

Заключна стадія бронзового віку південних районів України загалом позначена завершенням переходу до кочових форм скотарства. Його ефективність дедалі більше зростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобів пересування і використання пасовиськ. Подальшого розвитку набула соціальна структура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства, зародженням станово-класових відносин.

Бронзовий вік в Україні —завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шлях розвитку від первісної общини на основі екзогамних шлюбних відносин до воєнно-племінних об'єднань. У ньому зародилися і визріли всі передумови для виникнення станово-класових відносин —панівних на наступному історичному етапі.

2.4.На початку І тис. до н.е. (ранній залізний вік) у лісостеповій зоні України продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські племена.

Дніпровське Правобережжя населяли носії чорноліської культури. Постійна загроза нападу кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезні укріплення. Одне з них, досліджене О.Тереножкіним у Чорному лісі на Кіровоградщині, дало назву культурі. Густа мережа поселень засвідчує відповідно велику густоту населення. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно —бронзоливарним і залізообробним виробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися в IX ст. до н.е. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари.На території Західної України з кінця II тис. до н.е. розселилися фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тис. до н.е. мешкали племена милоградської культури, які в VI ст. до н.е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусі. Середнє Подесення і Посейм'я населяли в цей час юхнівські племена. В Гірському Криму та на кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н.е. відомі племена кизил-кобинської археологічної культури (ототожнюються з таврами).

Найдавніші писемні джерела, в яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом), належать до VI ст. н.е. (твори візантійських авторів-Йордана, Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш вірогідно етнічна присутність слов'ян може бути реконструйована в творах римських авторів рубежу перших століть н.е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея).

Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов'ян у VI ст. на антів і склавінів, зазначаючи про мовну й етнічну спорідненість. Проте, засвідчуючи їхнє походження від одного кореня, він не називає венедів, а як спільного для антів і склавінів предка —спорів.

Держава антів проіснувала з кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів (обрів). Після 602 р. назва "анти" зникає з історичних хронік. Однак у середині VII ст. слов'яни звільнилися з-під влади завойовників. У процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами і надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. У процесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи.

Автор "Повісті временних літ" називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни —над Десною і Сеймом; древляни —між Тетеревом і Прип'яттю,

дуліби, або бужани (їх називали також волинянами) —вздовж Західного Бугу;

уличі —між Дністром і Південним Бугом;

тиверці —між Південним Бугом і Прутом;

білі хорвати —на Підкарпатті.

Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва "Русь".У питанні походження етноніма "Русь" існує багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна.

Зарубинецька і черняхівська культури

Впродовж усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували залишатися ареною Великого переселення народів. Місцеві племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, що засвідчують знахідки під час розкопок слов'янських поселень так званої зарубинецької (II ст. до н.е. —II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II —V ст.) та київської (VI —VIII ст.) археологічних культур. Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин "степових імперій", протистояти яким у племінних і міжплемінних князівств не вистачало сил.

На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього Подніпровця розповсюджені старожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок В.Хвойкою біля с.Зарубинці на Київщині 1899 р. ґрунтового могильника з трупоспаленнями. Нині відомо близько 500 поселень і 1тис. поховань зарубинецької культури. Виділяють п'ять її локальних варіантів: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.

З III ст. н.е. на Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі поширювалася нова культура —черняхівська. Перші пам'ятки черняхівської культури виявлені та досліджені 1900 —1901 pp. у Середньому Подніпров'ї (с.Черняхів на Київщині) В.Хвойкою, а в Подністров'ї —К.Гадачеком. Нині відомо понад 5 тис. черняхівських пам'яток, розкопки проведено на 150 —200 поселеннях і могильниках.

З черняхівською культурою відбулися суттєві зміни у виробництві та економіці. Більшість знахідок, які становлять матерільний комплекс черняхівської культури, —

вироби ремісників. Провідною галуззю виробництва стало залізоробне ремесло.

Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед злаків —це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові —горох, чечевиця; технічні культури —коноплі, чина. Переважала двопільна система землеробства.

Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак черняхівці розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві.

Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й торгівлі. Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, рагальнюючі фігуривоїнів, стилізовані хвилі тощо.

Отже. Підтримуючи різноманітні зв'язки із сусідами, праукраїнські східнослов'янські племена в соціально-політичному, економічному, етнічному ї культурному планах у цей час становили спільність, здатну протистояти будь-якій експансії ззовні. Наголошуючи на цьому, писемні джерела згадують і про політичні центри цієї спільності —Куявію, Славію, Артанію, пізніше —про могутнє політичне об'єднання —"Руську землю" в Подніпров'ї, відоме далеко за межами тогочасного східнослов'янського світу.

Досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі —Київській Русі —сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної та духовної культури.

Тема 3. Особливості культури Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

3.1.Специфіка та характерні риси дохристиянської культури Київської Русі.

3.2.Вплив християнства на духовну культуру Київської Русі.Матеріальна та

духовна культура Київської Русі (книжна культура, архітектура та образотворче мистецтво тощо).

3.3.Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі.

3.1.Культура Київської Русі постала на ґрунтіматеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення. З усього розмаїття матеріальних та духовних надбань прийдешніх народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і геополітичним умовам існування па нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку.

Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.Культуразбагачувалась та ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами. Все це сприяло розвитку ремесел, мистецтва, культурних традицій місцевого населення.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави —Візантії,могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких вже відчувалась на вітчизняному ґрунті

. Красномовним свідченням цієї особливості давньоруської культури може служити будь-яка її галузь, але перш за все це унаочнюють пам'ятки матеріальної культури .

Особливо вражають ювелірні вироби давніх майстрів. Вироби із золота, срібла, бронзи і кістки, що створювалися майстрами Київської Русі, відзначаються оригінальністю, високою художньою цінністю навіть у тих предметах, технологію виготовлення яких було запозичено.

Зокрема, це стосується мистецької технології черні, скані, зерні. Якщо з майстерності ювелірів могли скористатися лише князі та старші бояри, то плоди праці гончарів зустрічалися в кожній оселі.

Культура часів Київської Русі не була явищем однорідним, уніфікованим для всіх регіонів держави, яка обіймала великі території від Чорного до Білого морів, населені цілком різними племенами. Вельми показовою ілюстрацією розбіжностей у релігійних уявленнях населення різних регіонів Київської Русі може служити поховальний обряд, який суттєво відрізнявся навіть у найближчих сусідів, що складали етнічне ядро держави —у полян та древлян.

Слід зазначити, що фольклор у Давній Русі, як і пізніше, слугував не тільки засобом передачі інформації, виконував він і ритуально-магічну функцію.

Великогозначення й розвитку набуває у Київській Русі обрядова й календарна поезія. Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акторів, яких інколи й постійно тримали при своїх дворах. Але переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами.

Різниця в умовах і способі життя на селі й у місті за часів Київської Русі відчувається досить помітно. Попри істотну різницю в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення єдиної національної культури: релігія мова, спільні політичні інтереси. Оскільки все населення однаково страждало від нападів кочових сусідів зі сходу й півдня, докорінні прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов'язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напівлегендарні, напівміфічні герої -захисники рідної землі -були популярні серед населення усіх князівств, від півдня до півночі. Найбільшою любов'ю користувалися фольклорні твори про Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добрито, Микиту Кожум'яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.

Отже, духовна культура дохристиянської Русі вбирала специфічні риси своєї епохи, пізніше чимало її досягнень запозичило християнство: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури —в кам'яній, старі орнаменти —в книгах тощо.

3.2Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон,культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян.

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.Вчені дослідили, що в 10 тис. церков і монастирів, побудованих на Русі з кінця X до початку XIII ст., налічувалось близько 85 тис. перекладних та оригінальних книг.

Специфіка елігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та ін.

Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'ятикнижжя Мойсееве, Буття.

Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон, автор визначної пам'ятки вітчизняної писемності —церковно-богословського твору "Слово про закон і благодать", написаного між 1037 і 1050 pp., в якому наголошено на величі руського народу, руської землі, руської церкви. У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури —літописання ("Повість временних літ", 1113 р.).

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури —житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" —збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", 1187 р.

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти.

Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд з Десятинною церквою, школу для дітей "нарочитої чаді", тобто знаті. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславлі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. В них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали певні відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковно-слов'янською мовою, яка "прийшла" разом з церковними книгами з Болгарії. Цією мовою перекладаласяй іноземна література.

Головними поширеними на той час науками були богослов'я, філософія, історія. Відомості з природознавства та космології черпалися з перекладних книг: "Фізіолог", "Шестоднев", "Християнська топографія" Козьми Індикоплава. Знання з історії подавали візантійські хроніки Іоанна Малали й Георгія Амартола. Як правові джерела широко використовувались "Статут Володимира Мономаха" та збірка норм давньоруського права —"Руська правда".При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища.

Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 —996 pp. З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X—початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

В середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества —Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднували візантійський і місцевий види будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів давньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін.

Процес поширення й утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві. В ході самостійного розвитку давньоруського іконопису традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів.

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово "мозаїка", також прийшли з Візантії. Високою майстерністю вирізняються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найстародавніші збереглися в "Остромировому Євангелії" (1056—1057 pp.).Із запровадженням християнства на Русі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння.

Давньою і достатньо унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика.

Музичним супроводом найчастіше слугувала гра на сопілці, гудку, тощо. Особливою любов'ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти.

Наголосимо також, що вже в XI —XII ст. на Київській Русі з'явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. Відомі імена і світських лікарів —Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.

Монгольська навала XIIІ ст. зруйнувала давньоруські міста і села, пам'ятки архітектурної майстерності —палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва —"матері руських міст" через шість років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків.

Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

3.3.Культура Галицько-Волинської Русі —одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Одним з перших звернувся до її дослідження Д.Зубрицький, який у 1852—1855 pp. опублікував наукову розвідку "История древняго Галичско-руського княжества" у 3 частинах. У Львові 1863 р. була видана праця І.Шараневича "Історія Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453". Багато архівних пам'яток, грамот часів Галицько-Волинської Русі описав учений-джерелознавець А.Петрушевич.

Глибоким знавцем західноукраїнського іконопису цієї доби був І.Свєнціцький. Він започаткував колекцію Національного музею у Львові, патроном якого став митрополит А.Шептицький. Ґрунтовні дослідження культури Галицько-Волинської Русі належать М.Грушевському, М.Возняку, І.Крин'якевичу, Б.Грекову, В.Пічеті, В.Пашуто, Я.Кісю, Я.Ісаєвичу. Про стійкий інтерес до цієї теми свідчать і численні публікації, що з'явилися останніми роками у вигляді монографічних досліджень і статей у журналах.

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою.

Галицько-Волинська Русь —край переважно землеробський, більшість її населення займалася сільським господарством. Через Галич, Володимир-Волинський, Перемишль проходили торгові шляхи на землі Київської Русі, а також до найбільших міст Сходу —Багдада, Самарканда і навіть Пекіна.

Князі заохочували і підтримували міжнародну торгівлю, розуміючи, що це сприятиме збагаченню їхніх земель. Роман Мстиславич, Данило Романови, Володимир Василькович дозволяли поселятися у своїх містах іноземцям. Особливості історичного розвитку Галицько-Волинської Русі визначаються широкими зв'язками з іншими землями України, державами Східної та Західної Європи.

Традиційно міцними були її зв'язки з Києвом, що пояснюється потребами економічного життя і політичними інтересами княжих династій. Міцні взаємини тривали між Галицько-Волинською Руссю та Суздалем.Традиційні культурні зв'язки Галицько-Волинської Русі й Угорщини.

З історії відомо, що неодноразово їх правлячі династії з'єднувалися шлюбами. Так, Лев Данилович був одружений з донькою угорського короля Бели IV.Багатовікову історію мають українсько-польські відносини на ниві політичного, економічного й культурного життя.

Глибини віків сягають культурні зв'язки України та Італії. Простежуються також усталені українсько-німецькі культурні зв'язки, про що нагадує, наприклад, побудований німецькими колоністами у Львові костьол Марії Сніжної —одна з нечисленних пам'яток готичного мистецтва в Україні.



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | ... | Следующая → | Последняя | Одной страницей


See also:
Новое
Похожие записи
  • Титльник и содержание
    Министерство образования Омской области БОУ ОО СПО «Омский колледж транспортного строительства» Специальность...
  • Теоретическое содержание
    Основные этапы развития литературно-критической мысли Девятнадцатый век В девятнадцатом веке литературоведение оформилось...
  • Теоретическое содержание (2)
    Тема 7. ПРОБЛЕМА РОДА И ЖАНРА В НАУКЕ О ЛИТЕРАТУРЕ* Большинство исследователей...

Комментарии закрыты.